Волонтери проєкту, що стартував в Івано-Франківську, сфотографували стареньких, що живуть у геріатричному пансіонаті, записали їхні історії та виклали в соцмережі. Кожен охочий може стати для них онуком або внучкою раз на тиждень.
У базі проєкту — 70 бабусь та дідусів. Для них знайшлося вже майже 40 “родичів”. І я — серед них.
...Щоб долучитись до проєкту, телефоную до його авторки, Ілони Мурзової: “Я теж хочу стати “внучкою на годину”. — “Звісно, приїжджайте!”
Короткий інструктаж — і ми прямуємо в геріатричний пансіонат. Велика 4-поверхова будівля з балкончиками, поряд — садок, лавочки, каплиця. Зустрічаємо таку ж “онучку на годину” Анну Гільченко. От уже три місяці щосереди вона приїжджає сюди провідати свою названу бабусю, привозить їй ласощі, вітаміни.
Піднімаємося до палати Параскевії Масенко. Сьогодні вона — моя бабуся, хоча має і ще двох названих онучок.
“Добрий день, бабусю! Як поживаєте? Не сумували?” — питає Анна. “Усе добре, тільки от трішки захворіла. Такі пекучі уколи роблять, що ледве сиджу після них. Та бувало й гірше!” — усміхається бабуся Паша.
У юності вона працювала в шахті на Донбасі. “Називали мене там бандерівкою, бо говорила українською, — розповідає жінка. — Потім влаштувалась на роботу в кіоск, аж тут раптом він... У мене всередині все стиснулось, я почервоніла, одурманіла. Він теж. З першої зустрічі були разом, майже відразу покликав заміж. Коли він заходив до хати, все світилось навколо. Але діток Бог так і не дав. Узяли до себе дочку моєї сестри. Виховали, вивчили. Але так сталося, що спілкуюсь лише з однією онучкою — Лілею”.
Бабця дивиться у вікно, по щоці котиться сльоза.
“Тут я вже сьомий рік, — каже. — Оформилась сюди й аж тоді розказала рідним. Годують нас добре, 4 рази на день, одяг перуть. І щастя, що нові “внуки” з’явились. Бо сумно було”.
Параскевія Іванівна щиро обіймає нас. “А давайте я вам заспіваю, дівчатка? Ми часто любимо з жінками отут збиратись і співати. Мені так добре від цього на душі”, — каже. І заводить тужливу українську пісню про козаків.
Головне завдання “внуків” — провідувати обраних бабусь та дідусів хоча би раз на тиждень. “Серед “онуків” є й ті, кому за 50”, — розповідає Любов Загоровська, представниця проєкту.
“Обирають підопічних за покликом серця — спілкуються з тими, хто імпонує”, — каже Ілона Мурзова.
Юстину Георгіївну Луців у пансіонаті називають Юстинкою, хоч їй уже 87, і навіть “промінчиком світла”. Вона проводжає названу онучку і хвалиться: “Іринка — золота дитина. В університеті на другому місці в рейтингу із 50. Як маю цукерки, то все тримаю для неї. А вона мені також приносить подарунки”.
Пані Юстина має рідних онуків, але вони далеко — в Португалії, вже 18 років. “В Україні я залишилася сама. Але я їх дуже люблю! — каже жінка. — Довелося 5 років тому звернутися сюди, бо сама вже не в змозі була справлятися”.
Дарія Іванівна Гербер міряє блакитні сережки-китиці, які пасують до її очей. Їй 68. Потрапила сюди 8 років тому разом із чоловіком. Та він помер 4 роки тому. А ще раніше довелося поховати дітей. На її очах — сльози, та все ж усміхається: “Я — жінка. Щоранку стараюсь прокинутись швидше, аби нафарбуватись. Брови підвела, губи підмалювала. Стежу за собою, поки можу”. Із названою онучкою Любочкою залюбки прогулюється містом.
“Ми дуже хочемо, аби цей проєкт розвивався у різних куточках України. Звісно, варто розуміти, що фінансування нема. Працюємо за тарифом “карма +”, — каже Ілона Мурзова. Адже є ще так багато дідусів і бабусь, котрі не мають онуків, але дуже б хотіли їх мати. Вони чекають...”
Читайте також про те, чи можливо знизити вартість газу.
