Сьогодні, коли частина України перебуває під окупацією, коли в наших містах чиняться замовні політичні вбивства, а правду стає дедалі важче відрізнити від брехні, як не втратити найважливішого — свободу? Як її не прогавити?
“Це страва, яку не я буду їсти”, — казав Іван Олександрович нам, своїм малим гостям, а ми його не розуміли. Він був одним з утілень “тихого” дисидентства, якого було багато в моєму дитинстві. Добре пригадую всі ті дідусеві вечірні слухання “Голосу Америки” біля лампового приймача чи недільні ранки, коли відбувалися нелегальні домашні греко-католицькі богослужіння. Але Іван Олександрович був найзатятіший, найдивакуватіший. Ходили чутки, що в далекі 50-ті його звільнили з непоганої викладацької посади за те, що організував з учнями технікуму, де працював, джаз-бенд і грав “буржуазну музику”. Після цього щороку на день народження директора він збирав свій бенд і давав гучний концерт у нього під вікнами, щоб потім неминуче опинитися у відділку.
Він був своєрідним правозахисником, який — знаю — писав нескінченні звернення і заяви з усіх можливих приводів: від чергового-позачергового “суботника” на релігійне свято до придушення антирадянської демонстрації у Тбілісі 1989 року. Він був впертий і послідовний у своїй безнадійній справі. І припускаю, що та “страва”, про яку він казав нам, клаповухим бевзям, — то була свобода, яку рідко вдається скуштувати тим, хто її готує.
Я згадую Івана Олександровича, наприклад, у такі дні, як той, коли розгорілися суперечки довкола подій біля Офісу президента, де протестувальники, вимагаючи справедливого суду над Сергієм Стерненком, пустили в хід балончики з фарбою. Так, розмальовані двері Офісу президента з побитими шибками виглядають кепсько, мови нема. Взагалі, кухня історії — не надто привабливе місце. Розтрощений і розмальований графіті Берлінський мур теж виглядав так собі. Вже не кажучи про Майдан, хай навіть Антонові Геращенку (з якоїсь його особливої спостережної точки) він і здавався суцільним маханням ліхтариками під музику “Океану Ельзи”.
Але те, що перебуває умовно “по той бік” розмальованих дверей, — набагато гірше. Це — неефективна правоохоронна система, яка вже більше чотирьох років не може чи не хоче розкрити вбивство Павла Шеремета; абсурдне і корумповане судочинство, яке висмикує свідків і докази довільно, як карти таро з колоди; затримання підозрюваних без виконання законних процедур і призначення їм запобіжних заходів без жодних на те підстав. Це відбувається саме зараз. Термін “політв’язень” перестав бути реалією, що нерозривно в’яжеться зі сталінськими гулагами та сучасними російськими луб’янками. Можемо пишатися, бо тепер ми маємо своїх політв’язнів, у класичному розумінні слова: українських громадян, яких влада вважає своїми політичними ворогами і намагається на підставі сфабрикованих звинувачень запроторити за грати. Хай ці імена блимнуть тут, як тривожні маячки: Андрій Антоненко, Сергій Стерненко, Юлія Кузьменко, Влад Сорд, Роман Ратушний. Можливо, ці “політичні вороги” — небезпечні сепаратисти, проросійські бойовики, шпигуни з ОРДЛО? На жаль, ні: такі кадри здебільшого не потрапляють на мушку ні МВС, ні СБУ. Скажімо, такий собі Андрій Аксьонов, який в 2014 році на Донеччині організував “референдум” за приєднання до “ДНР”, сьогодні за результатами позачергових виборів на окрузі №50 законно проходить до Верховної Ради, хоч мав би сидіти у в’язниці. Зате Романові Ратушному, який боронив від незаконної забудови київський Протасів Яр, “впаяли” цілодобовий домашній арешт за використання фаєра під час акції під стінами Офісу президента.
Те, що відбувається нині, — це критичне звуження простору свободи під заспокійливі “примирливі” мантри президента і його речників, які звучать у перервах між субтитрованими українською російськомовними телесеріалами. Сучасний український політичний істеблішмент, що виринув із солодкавих вод розважального телебачення, знає, як ніхто інший, як заколисати суспільну пильність: звідси нам недалеко до Росії, про яку Пітер Померанцев слушно сказав, що вона стоїть сьогодні на одному-єдиному киті, яким є телевізор.
Тим часом свобода — це те, над чим потрібно працювати кожному постійно, день у день. Бо навіть день неуваги дає шанс тим, хто той крихкий устрій, яким є суспільство демократичних прав і свобод, хотів би використати на свою користь. І якщо впродовж того небезпечного дня мовчать лідери думок, правозахисники, відповідальні політики і громадські інститути, приходять хлопці й дівчата з балончиками і фаєрами.
Іван Олександрович із мого дитинства чудово розумів: свобода — це такий дім, у якому неможливо спокійно прожити ані дня, бо, завершуючи у ньому щось одне, вже мусиш латати його в іншому місці... А проте це єдиний дім, який можна вважати своїм власним. У якому можна дихати на повні груди. Який не буде саркофагом, скроєним за чужою міркою.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
