Міністерство культури, інформаційної політики, молоді та спорту планує, як воно заявляє, вдвічі знизити обсяги споживання українськими громадянами російського, а заразом – створеного в Україні проросійського маніпулятивного контенту. Але, з огляду на реалії, я поки не готовий зрозуміти, як саме це планують зробити.
Так, з початком російської агресії проти України, принаймні за межами телевізора, процес відмови від російського культурного продукту відбувався, але — шляхом саморегуляції.
Скажімо, моя приватна бібліотека й до війни містила не дуже багато книжок російських авторів. Але з початком російської агресії вирішив позбутися й того. Не навчений викидати книги, поніс їх на книжковий ринок "Петрівка" в Києві. Там купували по 10 гривень за штуку. Проте, побачивши російське, запропонували по п`ять. Мотивація наступна: "Зараз російські книжки перестали брати, я нічого не зароблю, коли куплю у вас по 10". Віддав без жалю.
З кінопрокатом було те саме. Стрічки російського виробництва зникали з українських кіноекранів. Не рятували і спроби робити український дубляж. Наголошую: обидва приклади ілюструють мінімальне втручання, а то й взагалі невтручання в процес жодного міністерства. Росія сама доклалася.
Втім це зовсім не означає, що російський контент зник. П`ять мільйонів “тарілок”. Стільки сателітних антен нараховувалося в Україні станом на 2016 рік. Це число оприлюднив тоді ще директор “Медіа Групи Україна” Євген Лященко. Виявляється, українці ставлять їх, аби дивитися російське телебачення.
В одному випадку справді досить витратитися на сателітну антену. В іншому — підключитися до приватного кабельного телевізійного оператора, який пропонує в пакеті кілька російських фільмових каналів. Ще варіант — інтернет, де взагалі немає жодних обмежень. Або — інтернет-телебачення. Тут пропонують, серед іншого, кілька нішевих каналів, наповнених або російськими серіалами, або — радянськими стрічками, маркованими "золотим фондом". Не треба забувати: з`явився цілий канал "Свати". Вгадайте з трьох раз, що там крутять двадцять чотири години на добу!
Ось чому мені важко зрозуміти алгоритм, згідно з яким Мінкульт буде реалізовувати одну з оголошених цілей та показників ефективності. Навіть нова абревіатура є — КПЕ, тобто — коефіцієнт показників ефективності. Ціль, заявлена номером один: громадяни України мають відчувати свою приналежність до єдиного культурного простору. Ефективності буде досягнуто, якщо внаслідок проведених робіт більшість громадян України, цитата: “зрозуміють, усвідомлять та поділятимуть українську візію”. А для цього Мінкульт має намір підтримувати створення суспільно значущого контенту. Насамперед, фільмів для кінотеатрів й телебачення, радіопрограм та літературних творів у електронному вигляді. Ну, щоб дешевше, й більше розходилося з допомогою інтернету.
Можливість досягти омріяного КПЕ для мене — під величезним сумнівом. Хоча б тому, що для витіснення агресивного російського й проросійського контенту не лише з гаджетів, а й з голів українських громадян, потрібні великі кошти. Увага: заборонами не відбудешся. Бо, по-перше, для цього треба заборонити інтернет, що неможливо. А по-друге, завжди знайдуться ті, хто кричатиме про наступ цензорів на право свободи вибору культурного продукту.
Але ще важливіше, навіть НАЙважливіше — треба мати сформовану візію, ідеологію. Цього власне я поки що в нашого Мінкульту не зауважив. А світогляд за гроші не купиш.
