Про булінг, гадаю, чув чи не кожен. А от з бабулінгом (новотвір, що дослівно означає “цькування бабусею”) стикаються переважно молоді батьки. Адже рано чи пізно на їхньому шляху з’являється бабуся (своя чи чужа), яка вважає, що знає, як краще виховувати, одягати, годувати дитину. Поняття бабулінгу нині набуло доволі широкого значення і включає в себе тиск не лише бабусь, а й загалом інших людей, які не поважають право на особистий вибір молодих батьків.
Мене як маму також не оминула ця сумна доля. “Не можна таку коротку спідничку вдягати на дитину в таку холодну погоду!” — каже мені сусідка замість “добридень”.
“Надворі +18, і на ній бавовняні легінси”, — тримаю захист. “Все одно це для дитини занадто холодно! Шмарклі будуть. А як простудить собі щось “по жіночому”? Так не можна!” — не ослаблює позицій жінка.
Під час прогулянки мені ще довго доводиться пояснювати доньці Софійці, чому сусідська пані вважає, що ми зобов’язані одягатися так само, як вона.
Ще одна ситуація. Якось у провінційній туристичній місцині підходить до мене дядько і каже: “Скільки вашому пацанові років?” “Це дівчинка”, — відповідаю йому. “А чому вона в пацанячій куртці? А шапка в неї чому синя? Ви так не одягайте свою дівчинку, вона має бути красива”, — не може заспокоїтися дядько...
Стереотипи щодо належності певного кольору конкретній статі — постійна причина суперечок і з родичами.
Якщо ви не переживали бабулінг за чорний, синій і темно-фіолетовий одяг для дівчинки — вам дуже пощастило. Бо ж, на думку багатьох моїх знайомих, “таке не пасує дівчаткам” і навіть “ці кольори псують дитячу психіку”.
Утім моя доня знає, що вона красива незалежно від того, який на ній одяг. Знає Софійка і те, що хлопці в квітчастих сорочках — теж красиві. Я розповідаю їй, що обирати різний стиль одягу, залежно від настрою і ситуації, — це право кожного. Але після нападів бабулінгу з цього приводу малеча не розуміє, чому інші мають протилежні думки. “Синій — мій улюблений колір”, — іноді каже таким людям доня. А вони часом змірюють мене обурено-розчарованим поглядом: “Ото виховала!”
А ще одна літня пані вважає, що я “неправильно виховую дитину”, бо попросила її забрати собаку, що тицьнув мокрим носом мені в плече, доки ми з донькою розглядали квіти у траві. Мовляв, дитина має рости з повагою до собак і без страху перед ними. А я ж не розумію, чому маю пояснювати чужій тітці, що остерігатися незнайомих собак — правильно, адже сама колись зазнала нападу кількох агресивних псів.
Мій п’ятирічний досвід материнства показав — бабулінгу багато й уникнути його, живучи в соціумі, неможливо. Можна під нього прогинатися, наприклад, одягаючи дитину за популярними “правилами”. Або мати стійкі переконання і протидіяти, продовжуючи робити все на свій розсуд. А цим текстом я (наївна?) сподіваюсь достукатись до тих, хто так затято любить втручатись у чуже життя, помилково вважаючи, що робить так краще.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
