Я — один із тих, хто пройшов пліч-о-пліч центром Києва Маршем захисників України. І це було незабутньо.
“Дякуємо!” — вигукують нам, військовим, люди у вишиванках, із синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. Коли ж ми зупиняємося, на мить западає тиша. Хлопчина років десяти вигукує: “Україна!” А колона в декілька тисяч горлянок відповідає: “Понад усе!”
Малий уже сміливіше: “Україна!!” У відповідь і військові, і цивільні гукають: “Понад усе!!!” Ще один хлопчак кричить: “Слава Україні!!!” Відповідь тисяч: “Героям слава!!!”
Побратим, що крокує центром столиці поруч зі мною, каже: “Цей момент на все життя запам’ятають і діти, і ми”. Я погоджуюся. Марш захисників України у Києві на День Незалежності вирішили організувати ветерани, військовослужбовці, волонтери, капелани, родини полеглих після того, як почули про скасування традиційного військового параду.
Тим часом на Майдані Незалежності тривало свято, організоване на вказівку Володимира Зеленського. Я там, звісно, не був. Бачив у мережі відео співачки, що на даху виконує гімн (сидячи!) та дівчину в дивному капелюсі, яка перед “коробкою” військовослужбовців, що прибули за наказом, читає щось, схоже на реп. До параду все це не має жодного стосунку. Та й відколи у нас триває війна, парад — це не просто демонстрація військової міці. Це набагато більше. Це наше свідчення єдності та взаємопідтримки.
НАШ ПАРАД
...З усіх усюд до парку Шевченка тягнуться колони людей у формі та у вишиванках. Військові, волонтери, цивільні. Нас тисячі! Повсякчас підходять люди, просять сфотографуватися з нами: “Хлопці!
Дуже вам дякуємо!” Коли ж військові виходять на вулицю Володимирську, щоби сформувати парадні “коробки”, лунають оплески та безперервне скандування: “Дякуємо!”
Рідні загиблих воїнів із їхніми фото, хлопці на милицях та в інвалідних візках, ветерани, безліч цивільних... Кримчани виходять під прапорами України та кримськотатарськими. Скандують: “Крим — це Україна!” Із колон Донецької та Луганської областей лунає: “Донецьк — це Україна!”, “Луганськ — це Україна!” Капітан із шевроном 24-ї бригади гукає: “Львівщина!
Хто служив і служить у бригадах звідти, 24-та, 80-та, ставаймо!” Ми з побратимами долучаємося до колони. Рушаємо.
Прикладена на знак подяки до серця рука — так люди зустрічають марш. У багатьох сльози на очах, бо вони знають, що у строю крокують не всі. Не вистачає трьох тисяч тих, хто поліг на полі бою. Вони розуміють, що День Незалежності — це не просто вихідний, шоу, привід поїсти шашлик чи попоратись на городі. Це тепер день вшанування загиблих та вдячності тим військовим, хто живий.
Ті, хто в колоні, знали, що вони йдуть на війну, розуміли наслідки. Вийти проти ворога — нормальна реакція нормального громадянина на агресію щодо Батьківщини. Та тут, на параді, кожен крок наповнює гордістю і піднесенням. Адже розумієш: люди пам’ятають. Цінують. Хтось із хлопців не стримується: “Пацани! Недарма це все було! Подивіться на наших людей! Є за кого воювати!” У відповідь на скандування “Дякуємо!” колона повсякчас відповідає: “Українському народу — слава!”
НАША “ЧЕРЕМШИНА”
Події останніх місяців не додавали оптимізму. “Треба просто припинити стріляти”, відведення українських військ у Станиці Луганській, повернення в країну політиків з оточення Януковича, скасування військового параду... У повітрі запахло реваншем. Багато ветеранів почувалися зрадженими. І тут така зустріч!
Зупиняємось кожні кілька десятків метрів. Разом із людьми затягуємо гімн України. Якийсь підліток співає крізь сльози. Інший хлопець стоїть навколішки, накинувши на плечі синьо-жовтий стяг.
“Хлопці! Львівщина! Луганщина дякує вам! Ви перші прийшли нас захищати!!!” — каже жінка у вишиванці.
Колона заспівує “Черемшину”, люди підхоплюють. Сонце припікає. І тут українці виявляють те, завдяки чому ми вистояли на Майдані і протистоїмо агресії Росії, — волонтерство. Уздовж колони біжить хлопець з палетою води і роздає всім охочим. До нього приєднується дівчина із рюкзаком, набитим пляшками. “Беріть! Беріть, хто хоче води. У мене холодна!”
Від парку Шевченка марш пройшов через Бессарабку, Хрещатик, Майдан Незалежності до Михайлівської площі, де відбувся молебень за полеглих захисників. Тут немає тих, хто “втомився від війни” чи “зубожів”. Немає тих, хто готовий на мир ціною капітуляції. Сюди прийшли ті, хто готовий боротися. Відчуття плеча і єдності. Плеча побратима, який йде поруч у строю, і єдності з народом, який підтримує. І ті, хто йде в колоні, розуміють, що вони заради цих людей готові на все. Нам було дуже важливо почути й побачити одні одних.
Хтось вирішив, що бронетехніка не має їхати центром столиці? Дзуськи! Броні в цей день не забракло. Сталь бриніла у багатотисячному хорі голосів: “Слава Нації — Смерть ворогам!” У відповідь на “Герої не вмирають!” лунало: “Вмирають вороги!”
Ні, це вже не ті люди, які будуть просто тужити за загиблими. Ці люди за кожного полеглого відплатять ворогові. І ці люди ні про жодну жертву не забули. “Героям Небесної сотні — слава, слава, слава!” лунало постійно.
...Дорогою додому заїжджаємо на заправку перед Рівним. Кава, цигарки. Продавчиня за касою, побачивши військові однострої, каже: “Дякую. Мала за честь вас обслуговувати”.
Дякуємо вам, люди! Ми вас побачили і почули. Не підведемо.
Читайте також про те, як Верховна Рада готується зустріти депутатів