Якось під час відвідин Парижу я завітав у книгарню "L'Ecume" на Сен-Жермен. Хотів поглянути, що видають і читають французи, але головне — цікаво було у тематичній секції перекладної літератури пошукати книжки українських авторів. І що б ви думали — не знайшов! Хоча в базі даних книгарні вони є. Наприклад, Андрій Курков. Його вважають найбільш перекладеним на Заході автором з колишнього СРСР. Сам письменник стоїть на проукраїнських позиціях, хоча є етнічним росіянином і в оригіналі пише російською, наполягаючи при цьому на обов'язковості української версії. У Франції перекладають кожен новий роман пана Куркова. Проте в книгарні його видання порадили шукати на полиці з позначкою "de Russie".
Але не поспішайте пояснювати цей факт обставиною, що Андрія Куркова перекладають з оригінальної мови, тобто — з російської. Юрій Андрухович пише українською і його перекладають французькою з оригіналу. Проте видання пана Андруховича разом із перекладами інших україномовних авторів нам порадили шукати на поличці, підписаній "de Pologne".
Як мені потім розповіли, українці, які живуть у Франції, час від часу навідуються до книгарні з протестами. Щоправда їхні акції нічого не змінюють. Книготорговці пояснюють це просто: українських авторів перекладають небагато і нерегулярно, на окрему поличку не набереться.
У цьому контексті згадався випадок двадцятирічної давнини в німецькому Нюрнберзі, куди я потрапив разом із групою українських літераторів як учасник спільного видавничого проекту. На представленні у мерії я сказав, серед іншого, що поет Олександр Сергійович Пушкін до української класики стосунку не має. Після цього німецькі митці мене "присоромили": мовляв, не можна відмовлятися від власної культури. Довелося через перекладача знову пояснювати: Пушкін — російський класик, Україна має власних. Про них німецькі колеги нічого не знали.
І таких випадків насправді — безліч. Тільки проблемі окремого від Росії чи Польщі представлення українців не двадцять, а щонайменше сто років. У Парижі прямі нащадки українських емігрантів, які приїхали туди в 1920-тих разом із Симоном Петлюрою, так само зіткнулися з нерозумінням. Всі вони мали отримати "саrte de sejour" — дозвіл на проживання, вказавши у ньому своє походження. Здобути офіційний документ для українців можна було лише в двох випадках: якщо вони погоджувалися записатися росіянами або поляками.
Чому так? Пояснити цю ситуацію можна фактом бездержавності. Так, Українська Народна Республіка виникла на початку ХХ століття, була визнаною, але протрималася п'ять років в умовах ведення перманентної війни на кілька фронтів, із обмеженими ресурсами та внутрішніми чварами. Натомість у Польської Республіки тоді була суттєва перевага: відновлення державності, тієї Речі Посполитої, яка мала вплив у Європі кілька століть до розподілу.
Тим часом із російським впливом ще простіше. Від середини ХІХ століття й дотепер в просування власного культурного продукту на Захід Росія вкладає величезні кошти. Традиції государя-імператора підхопили згодом російські більшовики, називаючи цей процес культурною дипломатією. Білогвардійці теж не дрімали, оскільки користалися плодами аналогічної царської політики щодо презентабельності Росії за її межами.
Натомість українці як сто років тому, так і зараз змушені діяти без належної державної підтримки. Тож не варто дивуватися, що навіть після Революції Гідності українські проекти, передусім у царині культури й співпраці на гуманітарних майданчиках, не створюють альтернативи агресивним російським та впевненим польським. Адже якщо нема адекватної державної політики у цій сфері, про саму державу та її громадян за межами України мало хто знатиме.