У соцмережах і новинних стрічках — справжнє літо серед зими. Українці, змучені довгими місяцями без виїздів і відчутних відпусток, летять зграйками до доступних теплих морів, завзято ділячись історіями про те, як робили ПЛР-тести і з пригодами долали кордони, як по прибутті іноді розчаровувалися, але здебільшого все ж зачаровувалися, бо сумна карантинна епопея мусить мати щасливе завершення, бодай в нашій уяві чи стрічці інстаграму.
У допандемійному 2019 році кількість туристичних подорожей досягла немислимих півтора мільярда. Нинішнє людство — неймовірно непосидюче, і лише вірус, який виявився ще непосидючішим за людей, змусив їх ненадовго завмерти — в очікуванні миті, коли знову можна буде знятися з якоря. Що ж нас так вабить у фізичному пересуванні поверхнею планети? Чому ми свідомо обираємо собі життя, яке ще двісті років тому вважалося або легковажним ризиком, або тяжким прокляттям, і зважувалися на нього хіба що дослідники, колонізатори, торгівці, паломники, а ще — всілякі підозрілі авантюристи? Чого ми шукаємо далеко від дому? Колись, подорожуючи (як сумно і правдиво нині звучить це “колись, подорожуючи”), я, здається, знайшов для себе формулу-відповідь: ми шукаємо простору, вільного від часу. Так, ми шукаємо місця, вільного від “вчора” і “завтра”, тобто від обіцянок і зобов’язань, від неминучості шукати засобів для життя, долати непередбачувані обставини, думати про скінченність, тобто — як-не-як — про смерть.
Але досить повернутися додому або ж десь у подорожі затриматися надовше, і час знову починає заповнювати простір. Легкість подорожування більше не тримає нас на поверхні життя, бо подорожанин — як серфінгіст: досить йому зменшити швидкість, і він починає тонути. Але й нескінченно ковзати життям теж неможливо, бо нікого з нас подорож іще не зробила ангелом, безсмертним і вільним від тілесних потреб.
Так, ми прагнемо подорожі як сну, який наповнить спогадом про легкість сірі дні життєвої рутини. Але як зробити так, щоб сама подорож не перетворилася на рутину, на повторюваний сон, з якого згодом нічого не зможемо пригадати?
Польська нобеліатка Ольга Токарчук якось описала пару, яка впродовж семи років їздила до різних країн і привозила однакові фото, щоб потім переглядати їх разом із друзями й родиною згідно з рік у рік незмінним ритуалом. Із самих же подорожей не запам’ятовувалося нічого, крім кількох неважливих дрібниць. Усе зливалося й змішувалося, як у калейдоскопі — одній з найнудніших іграшок.
Щоб так не було, з кожної мандрівки ми маємо повернутися дещо іншими, ніж вирушали. Цим і відрізняється справжня подорож від подорожі-фальшивки. Цього не забезпечить нам жодна туристична компанія, радше навпаки: адже її ціллю є доставити нас додому такими ж, якими “взяла”. Але лише така мандрівка варта нашого часу і грошей. І про це ми маємо подбати самі. Йдеться не про засмагу, нове тату чи якийсь придбаний на сувенірній розкладці екзотичний аксесуар. Ні. Та іншість полягає у кращому розумінні себе, яке здобувається в дорозі, бо найчіткіше ми бачимо себе на тлі змінного краєвиду. Розчинені в тисячах звичних домашніх справ, ми не можемо роздивитися власних меж: рутина повсякдення розмиває наші контури, ніби погано виставлений фокус фотооб’єктива. А потрапивши у незвичні обставини, ми переконуємося, що можемо більше, ніж гадали. Ми самі себе здатні здивувати.
З кожної мандрівки ми маємо повернутися дещо іншими, ніж вирушали. Цим і відрізняється справжня подорож від подорожі-фальшивки.
Немає кращого часу, ніж подорож, щоб долати свої страхи. Боїтеся води? Наважтеся стрибнути в море з невисокого каменя, але зробіть це якнайдалі від дому. Відчуваєте бар’єри у спілкуванні з незнайомцями? Зануртеся в гамірливий натовп якогось із туристичних міст, найкраще на Сході чи Півдні, і, думаю, вам швидко розв’яжеться язик. “Своє поле” аж ніяк не завжди допомагає гравцеві: хоч і звичне, воно нагадує йому про всі минулі поразки. А “чуже” — незнайоме, зате у ньому “вимкнений” час. Із ним гравця не пов’язує ніяке минуле й майбутнє, тому можна імпровізувати й експериментувати. Тобто бути вільним.
Ідеться не обов’язково про далеку мандрівку до екзотичної країни, бо ж простір, вільний від часу, може відкритися відразу за межею звичного повсякдення. Іноді подорожжю може стати навіть дорога з роботи додому, якщо несподівано звернемо на вулицю, якою ніколи раніше не ходили. Хтозна, що нас там чекає? Головне — вміти побачити новизну, дозволити собі бодай на кілька хвилин ковзнути поверхнею життя.
Пригадую, як багато років тому випадково забрів на вулицю Львова, де стоїть колишній єврейський шпиталь — споруда з куполом, як у мечеті, і мавританськими оздобами фасаду. І відчув, як місто переносить мене кудись в Іспанію часів Омейядського халіфату, і час зникає.
Справжнього мандрівника не визначиш за кількістю штампів у закордонному паспорті. Він не боїться локдаунів і скасування авіаперельотів. Жоден карантин не зупинить його внутрішнього руху, не закриє йому очей, що бачать далеке у близькому і навпаки. Фізичне пересування у просторі має бути лише завершенням того, що вже відбулося (і постійно відбувається) всередині нас. А інакше й вирушати нікуди не варто.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
