...Почаїв — невелике містечко в Кременецькому районі Тернопільської області. Саме тут розташована друга найбільша святиня України — Почаївська Успенська лавра, перша згадка про яку датується 1527 роком. З 1996-го Лавра є ставропігіальним монастирем Української православної церкви (Московського патріархату).
ПОСЛУШАНІЄ
Підіймаючись крутою стежкою, дивлюсь на храм із золотими дзвіницями, що височіє над містом. Ось я вже біля воріт. Зліва — декілька дорогих авто. Охоронець піднімає шлагбаум і вони паркуються на задньому дворику. Навряд чи на таких їздять туристи. Тільки-но встигаю ступити за ворота лаври, як мене зупиняє охоронець, змірює поглядом і каже: “Ви у штанах. Вам потрібна довга спідниця. Можете взяти у нас”. Охоронець показує вивіску з цінами. Застава хустини коштує 20 гривень, спідниці — 50. В оголошенні нагадують не забути забрати закладені кошти після повернення одягу.
Дощ, який до цього тільки накрапав, потрохи перетворився на холодну зливу. Вирішую піднятися до церкви, де саме проходить богослужіння. Втім дорогою мене зупиняє жінка в довгій сірій спідниці та вовняній хустині: “Матушка, дождь начинается, идемте со мной на послушание, будете помогать на кухне чеснок чистить”, — каже жінка, яка представилась Галиною. Вона хапає мене за лікоть і веде до монастирської кухні. “Я не матушка”, — встигаю заперечити дорогою. “Ну, значит будете когда-нибудь”, — усміхається й не реагує на моє небажання йти з нею.
Cпускаємось до напівтемного підвального приміщення. Там на підлозі чоловіки у фартухах чистять рибу. Всюди розкидана луска з кров’ю, картопляне лушпиння, гнила морква, довкола купа бруду. Від запаху потроху починає нудити. Мене ведуть до раковини, на якій висять старезні ганчірки: “От, мий руки й приступай до роботи”, — каже Галина. Одягаю фартух і сідаю за стіл поряд із жінками, що чистять часник. Тут навіть туристів закликають послужити на користь церкви! Мовляв, після роботи вам воздасться.
На стіні висить приймач. Усі слухають трансляцію проповіді. “А ви давно в монастирі?” — намагаюся завести розмову з однією з жінок. “Нельзя болтать, когда молитва идет. Встань и перекрестись лучше”, — роздратовано відповідає мені жінка і додає: “Вера, сделай-ка погромче”. Через десять хвилин монотонної роботи всі раптово кидають часник, встають з-за столу і починають хреститися. Коли п’ять великих банок наповнилися часником, жінка на ім’я Віра забрала їх і сказала: “На сегодня все свободны. В час дня будет бесплатная трапеза, можете приходить”.
Я виходжу з підвалу й вирішую все ж дістатися до церкви, поки там не закінчилась служба, правда, незрозумілою для мене мовою. Ближче до входу один за одним змінюються натовпи туристів.
МОЛИТОВНИЙ АБОНЕМЕНТ
...Біля полиць з релігійною літературою та іконами вишикувалась чимала черга. Люди пишуть на аркушику імена своїх рідних, до нього прикладають купюру й дають жінці, що сидить за склом: “Це ви на службу за рідних даєте?” — питаю жінку, що стоїть поруч зі мною. Вона киває головою і прикриває папірець від сторонніх очей. “А скільки треба платити?” — цікавлюсь. “Там висит листок с ценами. Прочитай и все будешь знать”, — роздратовано каже. Люди тут непривітні. А ось і прейскурант на молитви. Спільна молитва на місяць за одне ім’я коштує 30 гривень. Абонемент на пів року можна придбати за 240. Я вирішую теж залишити записку. Пишу декілька імен, прикладаю потрібну купюру й простягаю монахині: “Ось, візьміть, будь ласка, на службу за здоров’я”, — прошу я. Жінка в чорному декілька секунд підозріло дивиться на мене, а тоді питає: “А вы какого патриархата?” Чесно кажучи, я чекала на це запитання. Адже з усіх, хто стояв порядзі мною, українською розмовляла тільки я.
“ПЦУ”, — відповідаю. “Ми не молимся за отступников”, — відповідає монахиня завченою фразою і перестає реагувати на мене. Листівку за здоров’я вона відмовилася брати. Виходжу надвір і зустрічаю монахиню. Вона декілька секунд дивиться на мене, а потім підходить ближче. “Краситься нельзя, раз уж вы в монастырь пришли. И маникюр делать тоже, — каже жінка в чорному, дивлячись на мої руки. — Тебе исповедаться нужно. Ты знаешь, как?”
Не встигаю оговтатися від таких зауважень, як жінка дає мені аркуш з написом “Краткий перечень самых распространенных в наше время грехов”. До слова, цей, нібито короткий, перелік складається з чотирьох аркушів тексту дрібним шрифтом. Список гріхів починається з гучного сміху та перегляду фільмів про Гаррі Поттера і закінчується відвідуванням церкви Київського патріархату та ПЦУ. А ще, виявляється, чи не всі пози в сексі, згідно з цим списком, є гріхом!
ТАБУ НА СПОВІДЬ
Вирішила таки заради експерименту піти на сповідь до священника, якого одразу попереджаю, що хрещена в церкві Київського патріархату. “Тоді ви не можете сповідуватись, — каже отець. — Почекайте до кінця служби, і я вам все поясню”.
Сідаю на лавку біля послушниці Надєжди та запитую, з чим пов’язана така ненависть до ПЦУ. Усміхнене обличчя жінки швидко змінюється. Вона хмурить брови і каже: “Ну ви ж розумієте, що Київський патріархат та ПЦУ — єресь. Католики, греко-католики, Київський патріархат, суботники, п’ятдесятники — то всьо сєкти”.
Жінка розповіла мені, що її син дуже хворів, а вона не розуміла чому. “Я молюся, а він все одно плаче. Тоді мені люди сказали, що його хрестив священник з Київського патріархату, пояснили, що цей обряд був несправжнім”, — каже цілком серйозно вона. Надєжда пішла до церкви Московського патріархату, аби її дитину охрестили ще раз.
“Батюшка похрестив сина, і відтоді він перестав хворіти!!! — вигукує Надєжда. — Так я зрозуміла, що таке сила істинної віри. А обряди ПЦУ — просто цирк. Ви думаєте, що православна, але це не так. Ви тепер прислуговуєте сатані. Вам треба терміново перехреститися, якщо боїтеся кари Божої”.
Жінка повчає мене, що війна в Україні — це “масонське жертвоприношення”. “Посланці диявола сказали робити тут очаг для нечистого. Те, що наші йдуть воювати з руськими, — це братовбивство”, — обурено говорить послушниця. Я не встигаю отямитись від шоку, як чую, що Філарет порушив церковний закон, отримавши біометричний паспорт. “Треба відмовлятися від біометрії. У Біблії написано, що так почнеться кінець світу!” — не вгаває жінка. Я, шокована, вирішую припинити цю бесіду.
До речі, у Почаївській лаврі, там, де продають літературу, є бланки на відмову від біометричних паспортів.
ПРОПОЗИЦІЯ ПЕРЕХРЕЩЕННЯ
Богослужіння завершується, і помахом руки мене підкликає священник Захарій, який до цього відмовив мені у сповіді. Ми виходимо з церкви, й він починає говорити: “До дев’яностого року й ще раніше у нас була єдина православна віра. Потім комуністи позакривали всі церкви. А коли Україна відділилася, пішов церковний розкол. Київський патріархат і помісна церква — вони всі розкольники. Ми пережили комуністів, переживемо й цих. А Москва тут ні до чого. Нині в Московського патріархату повністю автономне управління. Ми тільки молитовно спілкуємося з Москвою. У нас свій церковний суд. Ми ведемо богослужіння не російською мовою, а церковнослов’янською, як і тисячу років тому”.
Закінчивши свою проповідь, Захарій дивиться на мене й питає: “А ви не хочете перехреститися? Можна навіть сьогодні”. Священник веде мене до Почаївської семінарії. На стіні висить великий портрет патріарха РПЦ Кіріла. Послушник гортає зошит із записами і каже, що мені можуть провести обряд хрещення сьогодні або завтра. “Давайте я вас запишу, а по ціні потім домовимось”, — каже він. Я не витримую й чимдуж поспішаю надвір. Бо ж ще чого доброго — насилу таки мене перехрестять!
ЗНАКОВА ЗУСТРІЧ
76-річна колишня лікарка про- сила прихистку в лаврі, та її прогнали навіть з храму.
...Біля в’їзду в лавру на дерев’яній табуретці помічаю стареньку бабусю. Розговорились. “Я була лікаркою, людям допомагала. А потім життя погано склалося. Опинилася на вулиці. Приїхала в лавру, бо думала, що хоч тут знайду спасіння. Але ні. Нема тут спасіння. Монахи, батюшки, всі від мене відвертаються, ніби я нечисть якась. Мені вже 76 років. Я просила прихистку в лаврі, бо хотіла помагати церкві, просилась на будь-яку роботу. А вони отак зі мною... як із собакою, — жінка плаче. — Вся та лавра — іскушеніє, а не благословєніє! В церкву заходжу, а мене звідти виштовхують! Хіба такою має бути справжня церква?”
Я даю бабусі декілька гривень, прошу не плакати та їду подалі від цього місця.
Дякуємо, що прочитали цей тексту газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як полковник МВС погрожував патрульним поліцейським (відео)
