Вона прима-балерина Національної опери України. Виконує головні партії у таких, наприклад, виставах, як “Мадам Боварі” (прем’єра відбулася під завісу року) й “Снігова королева”. З останньою українські артисти їздили минулого місяця на гастролі до Японії...
— Турне розпочалося з Токіо, де відбулося найбільше вистав, а завершилося в Осаці, — каже “Експресу” Анастасія Шевченко. — Японці просто обожнюють балет і дуже гарно нас приймали. Незалежно від міста, влаштовували справжні овації. Дехто ж навіть приходив на вистави з українськими прапорами. Потім чекали артистів біля службового входу. Не тільки, щоб взяти автографи і сфотографуватися, але й подарувати якусь квіточку чи бодай сказати тепле слово... До речі, це була моя п’ята поїздка до Японії.
— Повернувшись в Україну, ви знову опинились у наших сумних (трагічних, драматичних) реаліях. Скажіть, повітряні тривоги бувають під час вистав?
— Звісно. Іноді ж вони траплялися, коли я повинна була зробити перший крок на сцену. Раптом лунала “сирена”, й завіса опускалася. Доводилося чекати завершення тривоги, а потім повертатися до роботи. Якщо ж усе ставалося під час вистави, починали вже з того моменту, де вона перервалася... Що там уже казати про репетиції: так збіглося, що нові вистави ми готували в періоди, коли були дуже часті обстріли Києва... Та згодом усі звикли. Нині це реалії життя кожного українця. Тому, попри все, ти йдеш далі та працюєш!
— А коли повномасштабне вторгнення тільки розпочалося, у вас не було ідеї кудись виїхати?
— Я певний час перебувала за кордоном — в Естонії та Швейцарії, де живуть мої родичі. Однак потім наш театр відновив роботу, тож я повернулася... І як би не було сьогодні важко, заняття улюбленою справою неабияк допомагає. Ти знаходиш сенс і стимул. Зрештою, це певна віддушина. Можна на деякий час побути в іншому світі... Разом з тим — відволікти людей, які приходять на виставу, від сумних думок. Я не можу змінити щось глобально, але це — у моїх силах.
— Людям, не пов’язаним з балетом, напевно, дещо простіше: будь-який стрес можна заїсти. А ви собі дозволяєте це бодай іноді?
— Я стараюсь такі моменти контролювати, але... Час до часу можу порадувати себе якимось смачним десертом. Наприклад, тістечком чи іншим смаколиком. Втім, солодким не зловживаю. (Усміхається). До слова, я люблю готувати. Причому підходжу до кулінарії творчо. Зміна діяльності також допомагає мені відволіктися.
— А йогою ви й далі займаєтеся?
— Тепер трошки рідше. Не тричі на тиждень, а двічі. Залежно від робочого графіка в театрі. Проте, коли є час, роблю це залюбки. Вважаю, що займатись йогою дуже корисно. Йдеться не лише про вплив на тіло, але й на твої думки. Тому мені подобається. (Усміхається).
— Як зазвичай ви проводите вільний час? Коли він у вас з’являється...
— Читаю книжки, слухаю музику, відвідую концерти. Люблю ходити музеями. Як у Києві, так і за кордоном. Наприклад, у Японії багато красивих храмів, до яких неодмінно хотілося завітати й відчути їх енергетику. Коли на гастролях випадав вихідний, я старалась виїхати кудись на природу. Скажімо, побувала у місті Нара, де в парку вільно гуляють плямисті олені. Їх можна погладити, погодувати... Це було так незвично!
— До речі, ви маєте домашніх тварин?
— Так, маленьку собачку. Це — йоркширський тер’єр. Йому вже тринадцять років. Можна сказати, старенький. Щовечора він чекає мене вдома і дуже радіє, коли я повертаюсь. З ним можна й порозмовляти. (Усміхається). Ой, я тварин люблю.
— Анастасіє, за ці два роки, що триває велика війна, ви стали сильнішою чи, навпаки, більш вразливою?
— Я думаю, що стала сильнішою. Було багато часу для роздумів, тож я дещо переосмислила свій погляд на життя і на те, що взагалі роблю. Звісно, речі, які сьогодні кояться в Україні, мене як раніше, так і тепер шокують, завдають болю й викликають емоційні сплески. Однак, повторюсь, я навчилася з цим жити... У будь-якому разі я справді змінилася. І далі змінююся — щодня!
