Цей гурт дещо молодший за “ВВ” Олега Скрипки, але старший за “Океан Ельзи” Славка Вакарчука. “Кому вниз” виповнилось тридцять п’ять років! При цьому Андрій Середа і його музиканти завжди стояли осторонь брязкалець та спокус шоу-бізнесу...
— Пане Андрію, тридцять п’ять років для рок-гурту — це “вже” чи “ще”?
— Комусь це видасться незрозумілим, але... Поки тебе не винесуть вперед ногами в паралельний світ, зупинитися дуже важко. (Усміхається). Для того треба докласти великі зусилля. Тому я ніколи не вірив колегам, які казали: “Ну, все — закінчую музичну кар’єру й займусь чимось іншим...” Подібні варіанти можливі в тих країнах, де справді можна говорити про кар’єру і заробітки. А у нас ситуація інша... Зрештою, це — частина життя. Чого ж від неї відмовлятися?!
— Як часто ви берете участь в акціях на підтримку ЗСУ?
— Постійно. Причому, починаючи з 2014 року. Благодійних виступів значно більше, ніж комерційних. То відбуваються збори на черговий “Мавік”, то на автомобіль, то ще на щось. Співпрацюємо тільки з тими організаторами, яких знаємо і можемо довіряти... До речі, не раз траплялося, що на концертах лунала повітряна тривога й доводилось переривати виступи. Хтось із глядачів іде в укриття, хтось — ні. Ми ж можемо поспілкуватися з колегами і з тими, хто прийшов нас підтримати.
— До речі, серед колег багато тих, кому ви не подасте руку?
— Їх небагато. Боги нас милували (сміється), позбавивши нагоди перебувати серед тих, хто якимось чином “перефарбувався”... На жаль, для декого музика — це просто заробіток. До того ж ці люди страждають на манію величі, що випливає з їхньої неповноцінності... Вони ще вчора співали російською, а сьогодні перейшли на українську.
— Iрина Білик узагалі зробила потрійний кульбіт: свого часу починала з пісень рідною мовою, потім перейшла на “общепонятный”, а тепер знову згадала українську...
— Справді — зигзаги. Але за такими людьми можна з’ясувати, в якому керунку рухається наша країна. Якщо ця “дєвочка” знову почала співати українською, значить, ми обрали правильний напрямок. Наші ж зусилля мають бути скеровані на те, щоб ні Білик, ні їй подібні більше ніколи не зійшли з цієї стежки. Ми досить давно знаємо одне одного.
Іра зробила дуже багато цікавих речей в українському музичному просторі. У цьому й полягає драматичність ситуації. Вона — яскрава і класна, але не ті книжки читала й десь заблукала. Що ж, ми маємо бути вихователями: де треба допомогти таким людям, де треба — дати підсрачника. (Сміється).
— Цьогоріч у “Кому вниз” був дуже цікавий експеримент: концерт із симфонічним оркестром. Це ваш перший досвід?
— Колись ми записали одну-єдину пісню з симфонічним оркестром. А ось вживу працювали справді вперше. Концерти відбулися у Львові та Києві. Причому — з різними колективами. Це був кайф і водночас — відповідальність, адже нам треба було співіснувати разом на одній сцені протягом півтора години. І це було дуже приємно. Сподіваюсь, оркестрантам, які з нами працювали, теж. (Усміхається).
— Ніколи не бачив вас на сцені без чорних окулярів. Це просто фішка чи пов’язано з надто яскравим світлом?
— З одного боку, це справді пов’язано зі світлом. А з іншого — як будь-яка нормальна людина я не дуже дружу зі своєю зовнішністю. (Усміхається). До того ж, коли перебуваю в окулярах, глядачам не видно, на кого саме в той чи інший момент скерований мій погляд. Тож кожен може думати, що на нього, й трохи дати волю фантазії. (Усміхається).
— Зауважив, що у вас на зап’ясті татуювання. Скільки маєте малюнків на тілі?
— Небагато. У мене десь... один, два, три, чотири... так, чотири тату. Вони набиті в різні часи й до прикрас не мають стосунку. Це більш символічні штуки. Знаю людей, у яких хіба що обличчя непротатуйоване, і їх можна розглядати, мов ялинку. (Усміхається). Я ж не з тих хлопців, які, щойно з’являються гроші, поспішають у салон зі словами: “Бачите, у мене тут залишилося трохи вільного тіла, зробіть щось прикольне!”
— Пане Андрію, як би ви продовжили речення: коли закінчиться війна, я...?
— Відверто кажучи, я дуже сентиментальний. Тому, коли закінчиться війна, насамперед хотів би виплакатися. Спочатку мають вийти сльози — щоб очі очистилися. А потім... потім, звичайно, треба братися до справи. І далі йти по життю з усмішкою, піснею та озброєним до зубів.
