В Італії стартував легендарний Венеційський кінофестиваль. Серед фільмів, які змагатимуться за нагороди, буде й стрічка Dive. Головну чоловічу роль у ній зіграв Данило Каменський, добре відомий глядачам за першим українським фентезі “Сторожова застава”...
— Я з нетерпінням чекаю на прем’єру, — розповідає “Експресу” 22-річний актор. — Її зняв італійський режисер Альдо Юліано. Це — короткометражний фільм про одну історію дружби, можливо, кохання. Хоч сама тема набагато глибша. На жаль, не можу наразі розповісти вам усі подробиці. (Усміхається). Однак, повірте, Dive — достойний та важливий проект.
— Хтось із читачів може поцікавитися: як вас випустили на зйомки за кордон? Ви ж призовного віку...
— Я маю інвалідність. У шістнадцять років мене переїхала вантажівка. Тривалий час пролежав у київській лікарні, мав не одну операцію, а потім наново вчився ходити. Це був дуже складний момент у моєму житті. Я часто ставив собі питання: ні, не чому це трапилося, а для чого... На щастя, мені вдалося стати на ноги та повернутися до нормального життя. У тім числі — в професію.
— А коли ви виїхали з України?
— На третій день після початку повномасштабного вторгнення. Повіз молодшу сестру до мами, яка працювала в Італії. Після безлічі різних подій вступив у Римі до кіноакадемії, де навчався протягом року. Це був неймовірний період: здобуття нових знань, досвіду й трансформації поглядів на життя. Причому кардинально...
До речі, лекції були двома мовами — італійською і англійською. На початках я не знав ні тієї, ні тієї. У школі був дуже лінивим та прогулював уроки, а пізніше відкладав вивчення іноземної на якесь “потім”. (Усміхається). Тепер же все довелося надолужувати. І мені цей процес дуже навіть подобається.
— Наскільки активно ви стежите нині за новинами з України?
— Щоденно. Моніторинг пабліків уже давно став звичкою... До слова, спілкувався нещодавно з одним іноземцем і він, довідавшись, звідки я приїхав, каже: “Для нас так дивно стежити за війною в Україні. Ти немов дивишся якийсь серіал на Netflix”. Тобто вони сприймають те, що відбувається у нас, абсолютно по-іншому.
Натомість я давно й до кінця прийняв нову реальність. Адже в протилежному випадку можна просто збожеволіти. (Зітхає). Особливо, коли довідуєшся про втрату близьких людей (за півтора року таких випадків було декілька), а також розумієш, що твої друзі щодня перебувають у небезпеці.
— Ви берете участь у якихось волонтерських проектах?
— Так. Як тільки я приїхав до Італії, одразу домовився про дозвіл на демонстрацію деяких українських фільмів. Ми організовували благодійні покази в різних містах та збирали кошти на підтримку нашої армії. Хочеться розповідати правду про нинішню війну та відкривати очі на історію України... Моя сила — у мистецтві, це те, що в мене виходить найкраще, тож використовую цю силу по максимуму на культурному фронті.
— Ви і надалі залишатиметеся в Римі чи маєте якісь ідеї?
— А я вже переїхав. Тепер живу в Лондоні. Це — місто великих можливостей і такої ж конкуренції. (Усміхається). Та, якщо в Україні я розпочав кар’єру з головної ролі в “Сторожовій заставі”, то тут вирішив зсередини дізнатися, як працює їхня кіноіндустрія. Іноді підглядав за процесами, працюючи масовкою на деяких потужних проектах. Тобто розпочав усе з початку... Цей етап уже позаду і тепер будемо рухатися далі.
— Данило, які з міфів про англійську столицю не витримали зіткнення з дійсністю?
— Коли торік улітку я вперше приїхав на місяць, тут була аномальна спека — 30 — 35 градусів. І тільки один день — дощ. Тоді я подумав, що деякі з міфів справді не більше ніж міфи. Тепер же, розмовляючи з вами, дивлюсь у вікно, а надворі — злива. Причому опади — декілька разів на день. Тож мені нині не вистачає у Лондоні сонця. Ходжу в пальто і з шарфом. Дивно...
Якщо ж ви спитаєте, чи був я у музеї Шерлока Голмса, то — ні. Щоразу, коли проходив повз нього, спостерігав там черги. Наразі немає часу на відвідини й інших пам’ятних місць столиці Великої Британії. Кожного дня відбуваються якісь зустрічі та налагодження нових контактів. Вдалося непогано підтягнути й свою англійську... А ще — увечері я вже не можу обійтися без горнятка чаю з молоком. (Сміється).
