Уже п’ятий рік вона живе у Франції. За цей час встигла і заміж вийти в черговий раз. Звісно, за француза. Причому не простого, а далекого нащадка Віктора Гюго! Я теж спочатку думав, що це фейк, а виявилось — ні...
За роки роботи на дипломатичній службі авторка роману “Фройд би плакав” (донедавна вона працювала першим секретарем відділу культурно-гуманітарного співробітництва Посольства України у Франції) не втратила почуття гумору, яке завжди було їй притаманне. Про що, зокрема, свідчить і наше інтерв’ю.
“НАШІ ЖІНКИ — ЦЕ ЯКАСЬ СУПЕРСИЛА”
— Не один рік тривають дискусії з приводу можливості перенесення святкування Різдва в Україні на 25 грудня. Так, як у решті світу. А що ви думаєте з цього приводу, Iрено?
— Мені добре і два Різдва. Хоча астрономічне, звісно, ближче до 25-го, 6 січня для мене — це пам’ять дитинства, кутя, коляда. Я святкую обидва, хоча, кажуть, до революції (тієї, що з більшовиками) у нас було Різдво, як у всьому світі. Треба перепитати в істориків...
— Попри загальновідомі традиції, чи має воно певні особливості у вашій сім’ї? I чи завжди вдається зустрічати його в родинному колі?
— Останні декілька років це родина чоловіка. І з традиціями тут усе трохи туго. Ніхто не колядує, наприклад. Лише панічно купують подарунки, їдять, а на ранок 25-го розпаковують. Мені дуже не вистачає українського Різдва вдома з батьками — маминих “вушок” з грибами, польського борщу, вареників, куті з неймовірною кількістю горіхів. Деколи я навіть плачу, коли мене ніхто не бачить. І колядую — як мінімум, чоловікові й дітям. А пес у цей час думає, що я захворіла і мене треба рятувати — біжить облизувати лице. Дуже смішно.
— Чи готуєте, як “книжка пише”, усі дванадцять страв? I кому довіряєте в своїй сім’ї таку відповідальну місію:), як терти мак?
— Кутю ще жодного разу не робила сама. В нашій сім’ї цим тато займався. Тут, у Франції, інколи щастить мати няню, у якої руки з правильного місця (не як у мене). Цьогоріч, звісно, можна поставити собі такий челендж. А ще простіше — піти в гості до когось, хто більш хазяйновитий, ніж я...
Дванадцять страв, які мама робить цілий день, для мене — чудо і суперскіл. Наші жінки — це якась суперсила, скажу вам. І вкотре позаздрю, що не в Україні цьогоріч. (Треба було квитки брати до того, як їхні ціни сягнули вище, ніж сам літак).
“ЛУЇ ДУЖЕ ПОМІРКОВАНИЙ І МУДРИЙ”
— У 2019-му побачив світ ваш роман “Добрі новини з Аральського моря”. Після роботи над ним — 592 сторінки! — ви зробили паузу чи працюєте нині над чимось новим?
— Потрохи працюю. Але це правда — великі художні твори нас вичерпують. На щастя, це тимчасово — ресурс митця поповнюється, якщо весь час себе не мучити новими чудесами продуктивності. Я пишу смішну книжку нон-фікшн на наступний Форум, і тим часом вчу писати й розповідати історії інших. Люди приходять скептичними й спустошеними виснажливою роботою чи домашньою рутиною, а йдуть від мене з вогником усередині, натхненням і планами.
Це теж для мене творчість — роздмухати вогонь в інших. Творчість — природний стан людської душі, якщо її не забивати кирзаками імені “та шо ти собі надумала, йди давай працюй, у тебе діти”. Цей курс почала в Києві, а тепер перекинула на Париж та “океанщину”.
— Рік тому (чи трохи більше) ви втретє вийшли заміж. За той час не траплялося нічого такого, щоб бодай на хвилину пошкодували про своє рішення?
— Ні. Як не дивно. Для мене.
— А коли виникають якісь емоційні ситуації, хто першим іде на примирення: ви чи Луї?
— Луї дуже поміркований і мудрий. Я, до речі, теж — скільки ж можна бути невиправним пасіонарієм?.. Але це, на щастя, не той випадок, коли “стосунки — важка робота”. Я завжди кажу своїм читачкам (і в книжці історією Рити показую): виснажують вас стосунки, руйнують — ідіть з них. Байдуже, 25 вам років чи 45. Час назад не повернути, але можна достойно прожити той, що нам залишився.
Ірена Карпа та її третій чоловік Луї Требюше.
— Зима — час катання на лижах, сновбордах, ковзанах etc. Ви фанат чогось із переліченого чи волієте зимові вечори проводити, умовно кажучи, біля каміна?
— Лежати з книжкою біля каміна, пити червоне вино і їсти “печенька” — це, звісно, канонічне. Але ми поїдемо в Піренеї на лижі. Ну, принаймні, там є велике панорамне вікно з видом на гори. Якщо не покатаюся, то хоч почитаю-попишу.
— У яких закордонних мандрівках були чи, може, кудись збираєтесь найближчим часом?
— Та щось все в основному по роботі — з презентаціями книжки на фестивалях. Польща, Німеччина, збираюсь до Іспанії. Не вистачає — як завжди — високих гір: Андів, Гімалаїв. Але нема поки що компанії на таку подорож. Може, хтось із друзів прочитає це, зглянеться наді мною й полетить світ за очі?..
“Я ЛІНИВА НЕНАЖЕРА....”
— Як відомо, за східним календарем 2020-й — рік Щура. Чого чекаєте від цього хвостатого створіння?
— О, це рік народження обох моїх батьків — 1960... Не знаю, чого чекаю. Може, карколомного успіху телебачення Торонто і Майкла Щура? :))
— Наступний рік буде для вас ювілейним. Дата, що наближається, турбує вас чи не дуже?
— Ні, мене не турбують дати. Десь після 27 років, коли вирішила, що я стара, перестало турбувати, ги-ги-ги. Я вже останні так роки три думаю, що мені 40. І тільки дивуюся, які дядьки в цьому віці негарні — мені старші трохи подобаються. А ще ми торік купили з аукціону колекційне бургундське вино 1980 року. От, певно, на моє 40-ліття його й питимемо з друзями, якщо 8 грудня застане нас у місті. Хоча, звісно, краще б десь у високих горах застало.
— Відкрийте секрет: ви завжди були такою стрункою чи це — результат регулярних відвідин спортзалу?
— Ні, я лінива ненажера насправді. Тільки з псом гуляю і деколи, коли геть совість замучить, присідаю чи в планці стою (за годину до виїзду на море). Спорт — це дуже круто, захоплююся людьми, які це роблять регулярно. Мені потрібен рух, але осмислений: іти в гори, їхати на велосипеді тощо. Просто в спортзалі в компанії з десятком спітнілих незнайомих людей — нудно.
— До речі, у вас ніколи не було бажання стати... блондинкою?
— Було! І стала ж. Досі на аватарці фейсбука я така білява й кучерява. Поки не повторюватиму. Дуже спокійно живу зі своїм природним кольором. До речі, в перукарів він ідентифікується як “темний блонд”.
— Iрена Карпа, яку ви щоранку бачите в дзеркалі, наскільки вам подобається?
— Як кажуть мудрі парижанки типу Катрін Деньов, люби своє лице в дзеркалі зараз, бо це саме те лице, за яким ти жалкуватимеш через десять років. Тому я собі подобаюся. А як перестане якийсь шматок мені подобатися — шия, наприклад, — вважатиму, що це прекрасний привід купити собі шалик від Hermes, на який за інших обставин жаба дусила розщедритися.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ірмою Вітовською.
