Вона — перша солістка Національної опери України, на сцену якої виходить понад двадцять років. Звичайно, сьогодні в роботу уславленого театру корективи вносить війна, але... Щодня він відчиняє двері та запрошує на свої вистави глядачів. Чимало з них спеціально приходять, щоб подивитись, як танцює Ірина Борисова.
— Не так давно ви стали заслуженою артисткою України. Це було несподівано, приємно, важливо? Яким словом опишете свою реакцію?
— Так, це було несподівано й приємно. Особливо, коли старші колеги не просто вітали, а казали: “Ну нарешті тобі дали звання. Давно вже час”. (Усміхається). Це справді величезне щастя для балерини. Значить, моя робота і моя любов до мистецтва не залишились непоміченими. Ну й моя діяльність загалом чогось варта.
— Цікаво, о котрій годині починається ваш звичайний день?
— Я прокидаюсь о сьомій. Насправді не належу до “жайворонків”, але була вимушена навчитися вставати рано. (Сміється). Усе через робочий графік, під який доводиться підлаштовуватися. О десятій у нас починається клас. Потім — репетиції або ж одразу — вистава. Вони тепер йдуть о 15-й та 17-й годинах. Пізніше — ні. Такі зміни відбулися через ситуацію у країні.
— А що ви робите, коли через повітряні тривоги не виспалися, а маєте в той день виступати?
— Просто збираюся і йду на виставу. Ну, іншого виходу немає. (Усміхається). Ми всі живемо сьогодні в складних умовах. Що б там не було, всі ходять на роботу. А потім, щоб відпочити, люди навідуються у театр. Тому ми маємо зібратися, випити кави і йти на сцену показувати те, що маємо показати.
— Ви гастролювали не тільки в Європі, а й в Америці та Азії. В які країни ще не долетіли, але мрієте?
— Гм-м-м... Якщо чесно, я навіть не думала. (Після паузи). Можу сказати, що точно хотіла би ще раз побувати в Японії, де мені дуже сподобалося, а також в Австралії. Коли ми гастролювали з театром в останній країні, графік був дуже насичений, тому не вдалося нічого побачити. На жаль. Зрозуміло, що я воліла би повернутися у Сідней (можливо, вже як туристка) і все надолужити.
— До речі, яка відмінність іноземної публіки й нашої?
— Якщо говорити про європейських глядачів, то вони зазвичай дуже стримані під час вистави. (Навіть тоді, коли з огляду на якісь технічні моменти аж кортить зааплодувати). Проте дуже тепло приймають після: коли виходять на уклін кордебалет, перші солісти, другі солісти, всі за чергою. Ось тоді їхня публіка “вибухає”. Натомість наші глядачі більш емоційні: плескають усюди — де треба і де не треба. (Усміхається).
— Вам не здається, що росіяни “приватизували” балет, поширюючи міф, що їхня школа (відповідно — артисти) найкращі? З тим можливо якось боротися чи це боротьба з вітряками?
— Я б не сказала, що “приватизували”. Вони просто багато років вкладали у це гроші. Для того, щоб зробити свій бренд відомим. Так само, як то роблять будинки моди. Їхніх засновників уже давно немає, а марка й далі залишається на слуху. Чи варто з цим боротися і чи можна щось зробити? Я вважаю, що варто. Насамперед треба більше показувати український балет, як і наше мистецтво загалом. Тобто популяризувати їх за кордоном. Таким чином ми будемо схиляти тамтешню публіку на свій бік. Мені здається, цей хід має спрацювати. Просто не одразу, а з часом.
— Якщо не секрет, у вас є гастрономічні табу?
— Я себе обмежую у солодощах, які насправді люблю. Маю на увазі тортики, випічку і т. п. Проте їм шоколад та цукерки, але теж — небагато. А ось у чому я себе не обмежую, так це у м’ясі й рибі. Крім того — в картоплі, хоча пишуть, що це погано. (Усміхається).
— А шопінг для покращення настрою час до часу влаштовуєте?
— Звичайно. Особливо весною і влітку. Тоді хочеться чогось новенького, чогось яскравого, чогось красивого. Я — звичайна жінка!
— I якою була найбожевільніша річ, що ви придбали?
— Одного разу мені сподобався капелюшок. Я його одягнула й вирішила придбати, але навіщо — не знаю. (Сміється). Бо таких речей не ношу. Потім лише один раз вийняла його з шафи — на костюмовану вечірку. Хоча купувала той капелюшок не з цією метою. Відтоді він припадає пилом, але викинути шкода.
— Наприкінці хотів би спитати ще про таке: пуанти — дорогі? I чи ставили ви коли-небудь на них автографи?
— Так, ставила. Наприклад, нещодавно, коли ми були в Канаді з благодійним туром, я підписувала пуанти. Це були спеціальні лоти, які потім продавали. Наш маленький внесок у загальну справу. Чи дорогі пуанти, в яких танцюємо? Дорогі, але завдяки театру ми отримуємо їх безоплатно. Причому імпортні, адже українського бренду, що робив би взуття для балерин, на жаль, немає.
