Ви могли бачити його малюнки на поштових марках, на цукерках відомих брендів, на листівках і конвертах. А головне — у книжках видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, з яким Кость Лавро співпрацює понад 25 років. Найвідоміші — “Абетка”, “Фарбований Лис”, “Ніч перед Різдвом”, “100 казок”, “Пан Коцький”...
— Останню Іван Малкович хоче тепер перевидати, — каже відомий український ілюстратор. — Книжка дуже й дуже давня, але вона ніколи не залежувалася на складах. Тому вирішили трошки “освіжити” дизайн (я теж долучусь до цього процесу), а ось малюнки будуть ті самі. “Пан Коцький” уже готується до друку і скоро його зможуть оцінити читачі.
— Вам нині — 64 роки, але ви й далі активно працюєте. Вік роботі не завада?
— На відміну від бухгалтерів чи представників робітничих професій, художники і на пенсії можуть працювати. Поки, звісно, здоров’я дозволяє. Слава Богу, я ще ого-го. Інша річ, з віком стаю ледачішим та ледачішим. (Сміється). А дивлюсь на деяких колег та зауважую, що вони починають трошки халтурити на старості. Не можу сказати, що малюють погано, але нецікаво. Очевидно, і в мене колись настане такий період.
— Ви згадали, що вже на пенсії. А скільки отримуєте, якщо не секрет?
— У мене дуже скромна пенсія. Можу назвати суму — 7200 гривень. Звісно, що інші люди отримують набагато менше, але... Представники творчих професій — артисти, співаки, художники — мають порівняно невеликі виплати. От якби брались до уваги гонорари! З них держава знімала 20 відсотків, а до Пенсійного фонду не йшло нічого, тому... На щастя, я не живу тільки на пенсію.
— А як же ваше звання заслуженого художника України й лауреата Шевченківської премії?
— Це нічого не дає. Ні, брешу — доплата до пенсії, здається, 500 гривень і на викладацькій роботі плюс 700 — 800. Щось таке. До слова, я ж іще лауреат премії імені Лесі Українки, яку призначає Кабмін. Коли показав ті документи у соцзабезі, жіночка здивовано каже: “А що це таке? Заберіть!” Потім усе ж десь подивилась у комп’ютері й заявила, що може врахувати щось одне. Тож зупинились на званні заслуженого художника України, завдяки якому я тепер маю ту символічну доплату.
— Цікаво, а де ви викладаєте?
— У видавничо-поліграфічному інституті. Нині там вчаться майже самі дівчата. На групу із 20 осіб, може, два-три хлопці. Максимум. У мої ж часи їх було 60 відсотків. Причому що дивно: потім наші випускники кудись діваються. Де вони працюють — для мене загадка. Хоча хороший художник сьогодні нормально заробляє. Особливо, якщо малює ще й для зарубіжних видавництв.
— А як ставитесь до іграшки Лабубу, від якої фанатіють нині діти (і не тільки)?
— Хтось із хрещених подарував її моєму молодшому онукові, якому сім років. Той побавився 20 хвилин — і все. Натомість лялькового кота, якого назвав Батоном, може весь день тягати по дому й навіть спить із ним. (Сміється). А Лабубу десь лежить у кутку, нікому особливо не потрібна. Мені здається, це більше продукт реклами, ніж справді щось оригінальне та цікаве.
— Колись ви багато малювали поштові марки. Співпраця триває?
— Так. Щоправда, вони звертаються до мене, коли в них якийсь завал. Хтось підвів, тоді телефонують: “Нам треба терміново!” Наприклад, свого часу я за дві години намалював марку до Олімпіади в Афінах. Вона ще й перемогла потім на конкурсі. До речі, як і “Українське подвір’я”, що було відзначено на міжнародному конкурсі в Китаї... Знаєте, серед художників є такі, які й підпис безплатно не поставлять під маркою. (Усміхається). Я ж не з таких.
— Знаю, що ваша дружина — медикиня. Мабуть, це дуже зручно: не треба ходити по поліклініках?
— Якщо чесно, вона мене ніколи не лікувала. І слава Богу, такої потреби немає. За фахом Світлана — гастроентерологиня. Ніяких особливих рекомендацій дружина мені не дає. Єдине, що категорично не сприймає, так це спиртне.(Усміхається). Поза тим вона чудово готує. Її коронні страви — борщ і суп. Ну дуже смачні! У цій справі моя половина — корифей.
— А ви любите готувати?
— Зазвичай я лише розпалюю надворі мангал, а всі інші вже пораються біля нього. М’ясо купую у магазині готове, тобто мариноване. Або ж привожу з села Вільшана на Черкащині, де тепер розписую церкву. Там воно набагато дешевше. Як і “генеральське сало”: в столиці по 500 гривень і вище, а там — по 200. Раніше я з друзями частіше збирався біля мангала, тепер просто бракує часу.
— Що було поштовхом до того, що ви вирішили розписувати храм?
— А я ж до того ікони малював. Маю їх понад тридцять. Тому не бачу нічого дивного. Обсяги роботи, звісно, чималі, але мені не звикати. Зрештою, захотілось трохи розім’ятись і полазити по кроквах, а то я щось удома засидівся. (Сміється).
