Її житття — це театр, кіно й телебачення. Між цими трьома “соснами” Лариса Руснак і блукає. Зі зйомок біжить на виставу, з репетиції — в студію, з інтерв’ю у спортзал... Постійний цейтнот, мабуть, і допомагає актрисі бути в чудовій формі. Як фізичній, так і творчій. Чергове підтвердження цьому — фільм “Віддалені наслідки”, який отримав нагороду Європейської кіноасоціації.
— Я прочитала цей сценарій і одразу погодилась взяти участь, — розповідає народна артистка України. — Це щемлива історія про наше сьогодення, біль і втрати, що ми всі проживаємо. У фільмі немає ні вибухів, ні сліз, але він неабияк проймає. У центрі сюжету — доросла пара, яка зустрічається в санаторії, закохується й вирішує взяти шлюб. Вони лише чекають на приїзд доньки й сина, щоби влаштувати весілля... Знаєте, ця короткометражка справді показує віддалені наслідки війни, що триває майже чотири роки.
— Кажуть, перший показ стрічки влаштували у “польових умовах” — буквально на планшеті — для військових, які на фронті?
— Так, я теж це читала. Річ у тім, що картина живе вже сама собою. І тільки з фейсбуку я тепер дізнаюся (усміхається) про різні нагороди, які вона здобуває. До відзнаки Європейської кіноасоціації були й інші. Ціла купа! Звичайно, мені дуже приємно. Кажу, це дійсно історія, варта уваги.
— А в яких ще проєктах ви знялися у 2025 році?
— У серіалах “Підміна” й “Тиха Нава”. Перший — це мелодрама, а другий — кримінал. Цікаво, що в останньому я зіграла... відьму. (Усміхається). Чи не виникало якихось застережень перед такою роллю? Ні, навпаки — мені це дуже подобається. На екрані випала нагода втілити героїню, яка бачить, чує, знає більше, ніж інші. Ну й, наскільки може, допомагає. Одне слово, це не класична відьма, а хороша й світла людина.
— Звернув увагу на ваше прізвище в титрах популярної стрічки “Ти — космос”, де ви озвучили, здається, бортову систему...
— Вам справді сподобався цей фільм? Не розумію, чому ним усі так захоплюються. Якщо чесно, я навіть не додивилася до кінця. Скористалась повітряною тривогою й уже не повернулася у зал. (Після паузи). Знаєте, мене обурює, що сьогодні в кіно й театрі вкорінилась нецензурна лексика. Через це я почуваюсь дуже й дуже некомфортно. Як з тим боротися? Не будеш же кричати: “Не матюкайтеся!” (Усміхається).
Мені іноді кажуть: “А ось військові...” Перепрошую, в окопах — це цілком може бути. Як і десь удома на кухні в стресових ситуаціях. А коли ті слова лунають з екрана чи зі сцени — інша річ. Тим більше, що їх чують діти. Це ж мова... е-х-х... бруду! Невже немає інших інструментів, щоби про негатив говорити по-людськи, а не перетворюватися на тварин? На жаль, мене ніхто не чує. (Зітхає). Ну, але хтось має тримати Небо. Ми це й робимо.
— А як бути з тими, хто продовжує дивитися й слухати російський контент? Музику, фільми, соцмережі...
— Особисто я того не вживаю. Як і спиртного чи наркотиків. Вважаю, що це одне й те саме! Вихід же з ситуації, що створилася, бачу один: нам треба самим ставати сильнішими, випускати якісніший продукт, бути переконливими в тому, що ми робимо. І коли молодь бачить: о, це круто, потужно, красиво, тоді й дивитиметься та слухатиме українське. А карати — це нічого не дасть. Тоді людина починає захищатися, як вміє...
До слова, я не раз була свідком десь у магазинах, коли стоїш у черзі й хтось починає говорити з продавцем російською мовою. Іноді досить різко повернути голову та прискіпливо подивитися на цю людину й вона тут же переходить на державну. Виявляється, знає. (Усміхається). Тих, хто досі не усвідомлює реалій, треба бодай у такий спосіб приводити до тями... Що ви: мова сьогодні — це питання життя і смерті!
— Атаки на Київ (і не тільки) тривають чи не щоночі. Що вам допомагає витримувати психоемоційні навантаження?
— На жаль, це вже стало буденністю. Коли лунає чергова сирена, просто встаєш і йдеш у коридор. Там уже дивишся в інтернеті, що саме летить — дрони чи балістика. Якщо остання — спускаєшся на перший поверх. Звісно, якщо “бахкає” десь поруч, то підскакуєш, але такого страху, як раніше, уже давно немає. Тільки думаєш про одне: “У мене завтра вистава, тому треба виспатися”. (Усміхається).
Власне робота мене й рятує. Коли я зайнята, обмірковую якісь проєкти, збираюся на репетиції, забуваю про все решта. Не менш важливо — заняття йогою: тричі на тиждень ходжу в зал. Це те, що допомагає підтримувати фізичну форму, яка, знову ж таки, потрібна для роботи. Ну хоча б у моїй улюбленій виставі “Кураж”, де немає слів, але доводиться багато танцювати.
— Пані Ларисо, попереду — різдвяні свята. Ялинку вдома ставите?
— Так, але маленьку й на балконі. Завжди прикрашаю її вогниками, щоб тішили око. Попри все, свято має бути. Обов’язково. Це ознака того, що ми є і що ми живі!
