Ще пів року тому в неї було порівняно невелике коло шанувальників. Проте все змінилося, коли 35-літня виконавиця перемогла на Національному відборі на “Євробачення-2026”. Чуттєва пісня “Рідним” неабияк зворушила глядачів, які проголосували за її кандидатуру. І хоч LELÉKA не привезла з Відня кришталевий мікрофон, але стала ще однією яскравою учасницею від України.
— Віко, який у вас залишився післясмак від участі в конкурсі?
— Післясмак? Не хотілось би, щоб це прозвучало якось егоїстично, але я неймовірно задоволена і пишаюсь собою. Бо це був справжній марафон — з дуже великою відповідальністю й чималою кількістю різних аспектів, які треба було враховувати. Горджуся, що я не зламалася та пройшла його дуже достойно. Багато чого навчилася (зокрема, в роботі з командою), зробила чимало висновків, з’явилось відчуття внутрішньої сили... Разом із тим я рада, що це все завершилося. (Сміється).
— Маючи за плечима такий досвід, що тепер ви розумієте, чого не розуміли до виходу на сцену у Відні? Тобто, що треба було зробити геть інакше чи просто навпаки?
— О-о-о-о. (Усміхається). Насправді “Євробачення” — це така комплексна історія, до якої в ідеалі треба підходити стратегічно, робити довгострокове планування і т. п. Я ж побачила звернення Джамали до українських артистів та подала заявку на участь у Нацвідборі. Щаслива, що все вийшло саме так, а не інакше, адже не належу до поп-виконавців, які вибудовують свою кар’єру. Це була спонтанна історія, і мені дуже подобається, як ми усе зробили. Тому я би нічого не змінювала.
— I до, і після вам доводилося стикатися з хейтом. Ви уже звикли до стріл на свою адресу?
— Мені здається, це навіть позитивно на мене впливає. Тобто є розуміння, хто я така і що роблю. Тому той хейт... Люди можуть думати, що завгодно, але це ніяк не змінює моєї суті й того, ким я є. Як би дивно не звучало, але поки що мені це навіть подобається — знаходити оцей внутрішній спокій і прийняття себе. Навіть якщо мене не всі сприймають. А це буде завжди... Проте я продовжуватиму робити те, що роблю, і, сподіваюсь, люди поступово знайомитимуться зі мною.
— Знаю, що не так давно ви їздили в Карпати. Що бачили, чим займались, наскільки перезавантажились?
— Я була в горах три з половиною дні. Просто відклала свій телефон і в інтернет майже не заходила. Тільки ввечері влаштовувала лайфи, але не працювала, не читала повідомлень, нічого не робила. Єдине — кожного дня малювала. Дуже багато. Взяла набір олівців і зображала на папері все, що мені спадало на думку. Крім того, мала жахливий недосип, тому дуже багато спала... Тож у Карпатах я малювала, відсипалась, ходила дивитися на природу, і це було прекрасно.
— На одному з ефірів зауважив, що ви були... босоніж. Чи означає це, що захоплюєтеся барефутингом? Якщо так, чим він вас приваблює і коли ви на таке “підсіли”?
— Якщо чесно, я ніколи раніше не чула про таке поняття, як барефутинг. (Усміхається). Можливо, це смішно, але я справді дуже люблю ходити босоніж. Особливо по травичці чи по якомусь моху. І це було завжди — з дитинства. Тому не можу сказати, що я “підсіла”. Не роблю того регулярно, але... Вдома я ходжу дуже розслаблена, сплю майже без нічого, тобто я взагалі не люблю, коли мене щось сковує. Скажімо, майже не ношу бюстгальтер... Мої ноги, як і все тіло, теж люблять свободу.
— Не здивувався би, якби виявилось, що дотримуєтесь вегетаріанства. Чи ви не “паритесь” подібними речами?
— Раніше, протягом одинадцяти років, я дійсно була вегетаріанкою. Проте з 2022-го я їм усе й нічим не “парюсь”. Ні тим, що їсти, ні тим, що пити... Тому що зрозуміла: коли надто перейматися, піклуючись про себе, це може стати проблемою. Я просто працюю над базою — щоб ті речі відбувались у моєму житті на якійсь нормальній здоровій основі... Тож не можна сказати, що я забила болт. (Сміється).
— Цікаво, ви забобонна людина?
— Не дуже. Проте в умовах “Євробачення”, коли до тебе прикута увага стількох людей, ти ж не знаєш хто, що і як. Тому ми всією командою носили шпильки. (Сміється). Керуючись простою логікою: працює воно чи не працює, але про всяк випадок не завадить. А так, у звичайному житті, коли немає якогось дуже важливого проєкту або ще там чогось, я не вдаюсь до таких речей.
— А яка доля сукні, в якій ви виступали? Дехто з ваших колег зберігає сценічне вбрання. Як не для майбутнього музею, то просто для себе.
— Я досі ніяк не можу заїхати за нею, щоб віддати в хімчистку. Щоправда, декілька закладів уже відмовилися її брати. Сказали: “Ні, ми не будемо ризикувати”. (Сміється). Тож, якщо хтось прочитає це інтерв’ю й скаже: “Принесіть до нас, ми почистимо”, буду дуже вдячна. Бо для того, аби вирішити, що робити з тією сукнею, треба хоча б привести її до ладу.
