Він — найвідоміший і найстарший український режисер. У творчому доробку Михайла Іллєнка такі знакові фільми, як “Фучжоу”, “Той, хто пройшов крізь вогонь”, “Толока”. Нині ж киянин викладає в університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Поговорити з ним вдалося далеко не з першого дзвінка.
— У нас тепер гаряча пора, — каже 77-літній кінокласик. — Захист дипломів, консультації абітурієнтів і купа інших справ. Не знаю, куди спочатку бігти й за що хапатися. (Усміхається). Навчання сьогодні відбувається у непростих умовах. Щойно лунає повітряна тривога — йдемо в укриття, де продовжуємо заняття. Неподалік були й “прильоти”, внаслідок чого в аудиторіях вибивало вікна... Нинішнім студентам не позаздриш. Я сам дивуюсь, як вони дійшли до дипломів.
— Заняття з молоддю додає вам енергії чи частіше забирає?
— Ну, по-різному буває. Іноді виникають і конфліктні ситуації, але... Мені з ними завжди цікаво. Сподіваюсь, це взаємно. Знаєте, молодь змушує бути у формі, так би мовити, не іржавіти. (Усміхається). Дві свої останні роботи — короткометражки “Блуд” та “Він. Вона. Це” — я зняв у такому режимі, як знімають вони. Тобто фактично без допомоги держави. Тому, коли хтось зі студентів каже: “Ви ж не знаєте, як тепер важко знімати”, я відповідаю: “Зна-а-аю”. (Сміється).
— Короткометражки це, звичайно, добре, а повноцінний фільм у вас ще не “визрів”?
— Маю сценарій, що називається “Сім повернень назавжди”. Це дуже актуальна історія, що відбувається у 2014 — 2015 роках на Донбасі. Тоді я дуже часто туди їздив і те, що бачив, складалося — епізод до епізоду — і врешті оформилося у сценарій майбутнього фільму. Він успішно пройшов пітчінг, але грошей у Держкіно немає. З одного боку, зрозуміло — війна, а з іншого — нині потрібна й така зброя теж. А ми її перестали виготовляти. Цю екранну зброю. Ну принаймні в необхідній кількості. Її справді дуже мало.
— Цьогоріч виповнилося п’ять років виходу на екрани вашої “Толоки”. Багато хто каже, що це фільм-передбачення. А як ви оцінюєте свою роботу?
— Я би не вживав тут слово “передбачення”, бо, як на мене, йшлося про очевидність. Нас увесь час намагаються знищити, але не можуть. І це додає агресивним сусідам азарту: “Ну, давайте спробуємо, ще раз. Тепер мало би вдатися”. Але знову нічого не виходить. І нині, сподіваюся, не вдасться! Невідомо, правда, яку ціну доведеться заплатити. Бо кожного разу вона зростає...
До речі, я багато їздив з “Толокою” до наших військових. Десь це було ближче до передової, десь — далі. Куди пускали, туди й вирушали. Тоді такі покази ще вдавалося організувати. А ось із прокатом стався драматичний казус. У день прем’єри почався карантин, через який закрили всі кінотеатри України. Потім стрічка ще раз вийшла на екрани, але... Тепер із фільмом часто запрошують за кордон: до Польщі, Туреччини, Чехії, Литви та інших країн.
— У вашому фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” головну роль зіграв Дмитро Лінартович, який сьогодні перебуває у лавах ЗСУ. Ви підтримуєте контакти?
— Не так часто. У нього тепер — своя орбіта. Проте я відвідував Дмитра, коли він з пораненням потрапив у госпіталь. Йому добряче тоді дісталося. Я навіть не сподівався, що повернеться до нормального життя. У нього була важка контузія, одне око не бачило, одне вухо не чуло та й нерви... Це було щось страшне! Але якось потрохи — з допомогою лікарів — вдалося відновитися. До слова, Лінартович знявся у короткометражці мого студента. Вийшов дуже хороший фільм. Маю також роль для нього і у своєму новому проєкті.
— Цікаво, а скільки треба нині грошей, щоб зняти художній фільм?
— Якщо дуже скромний — такий камерний — потрібно десь два мільйони доларів. А якщо постановочний, то бюджет буде набагато більшим. Плюс, плюс, плюс... Додам, що “Сім повернень назавжди” — це лише один із готових сценаріїв. Я ж маю їх двадцять вісім! (Усміхається).
— Тоді вам треба орієнтуватися на португальського колегу Мануеля ді Олівейру, котрий прожив до 106 років. До речі, як у вас зі здоров’ям?
— Не можу сказати, що воно таке ж, як 20 — 30 років тому. Я відчуваю уже певні такі моменти. Але поки що вдається працювати. Сил та енергії додає, звичайно, творча робота, яку я дуже й дуже люблю.
— Михайле Герасимовичу, колись ви здійснили захопливу мандрівку на яхті. Не хотілося б повторити цей досвід?
— Та подорож досі мені сниться. (Усміхається). Знаєте, той, хто бодай раз пройшов щось подібне, згадуватиме потім усе життя. Принаймні в мене саме так. І я справді хотів би коли-небудь знову вийти в океан. Втім, боюся, що це нереально. У нинішній обстановці — тим більше. (Зітхає). Проте мріяти ж нікому не заборонено.
