Його мама — солістка легендарної “Смерічки”, тато — засновник ансамблю “Беркут”, двоюрідний брат — фронтмен “Плачу Єремії” Тарас Чубай. Тож не дивно, що й у Назара Савка — творча душа. І якщо раніше він був відомий як виконавець ліричних шлягерів, то тепер — більше як автор пісень для дітей. Цими ж днями йому надали звання заслуженого артиста України.
— Це стало для мене несподіванкою, — каже 46-літній співак. — Подання зробили ще до повномасштабної війни і я не особливо сподівався, що там щось світить. Уже й забув про все, аж тут така новина. Мабуть, дійшла нарешті черга. (Усміхається). Звичайно, це було приємно, але найбільше з того тішилися мої батьки. Для них як артистів, чия кар’єра припала на часи СРСР, звання і регалії багато важать. У сучасному ж світі, де панують ТікТок, соцмережі та штучний інтелект, такі речі трішки нівелюються.
— До речі, про штучний інтелект. Чи не вбачаєте в ньому загрозу для тих, хто займається написанням пісень? Тобто для таких митців, як ви...
— Це сто відсотків загроза! Тепер будь-хто — навіть без музичної освіти — за допомогою спеціальних програм легко може створити якийсь твір. Треба лише підготувати текст і вказати стиль майбутньої пісні. Все решта придумує ШІ. Точніше — генерує з того, що вже існує у всесвітній павутині. Тобто це своєрідний плагіат, а не оригінальний твір, написаний людиною. І в тому немає Божої іскри... Так чи інакше, для людей, які займаються музикою, це своєрідний виклик.
— Свого часу ви були фіналістом “Голосу країни”. Які виклики там доводилося долати?
— Тоді в журі були дві співачки з Москви. І мені постійно підсовували російськомовний репертуар. Доводилося так дипломатично казати, що я не поліглот (сміється), та пропонувати наші пісні. Навіть коли одного разу треба було виконати трек із “Бременських музикантів”, запропонував: “А давайте я перекладу українською мовою”. Мовляв, так буде цікавіше. На диво, продюсер проєкту Костянтин Меладзе мене підтримав. Інтерв’ю також я давав рідною. На відміну від інших учасників. Себто гнув свою лінію.
— Старша аудиторія пам’ятає вас за такими хітами, як “Ти просто слухай” і “Троянда плаче росою”. Молодша знає за піснями про “Бульку”, що має шалені перегляди на ютубі. Цікаво, скільки там уже “нацокало”?
— Майже 180 мільйонів! Думаю, це єдина пісня, яка може конкурувати із зарубіжними дорослими суперхітами. (Усміхається). Я придумав “Бульку” сім років тому. Нині щотижня виставляю на своєму каналі нову пісеньку про її пригоди або про інших персонажів. Можливо, хотів би робити це рідше, але такі алгоритми Ютубу. Задля підтримання рейтингу треба регулярно видавати контент. Чи став я вже мільйонером? Мушу вас розчарувати — ні. Якби жив десь в Америці, тоді — можливо. У нас же в Ютубі багато не заробиш, як би не хотів.
— Багато хто з ваших колег сьогодні як не у ЗСУ, то активно займається волонтерством. Долучаєтесь?
— Звісно. Ми організували команду та їздимо по шпиталях. Співаємо для наших військових, які мали операції чи проходять реабілітацію. Дехто каже: “Хіба хлопцям, скаліченим війною, це цікаво?” Ви знаєте, так! Для них нині особливо важлива підтримка. Ми спілкуємося, фотографуємося, ділимося емоціями... До речі, серед ветеранів чимало людей зі сходу, які раніше не чули багатьох українських пісень. Навіть народних. І для них це — певне відкриття перлин нашої культури. Тож такі концерти мають ще й просвітницьку складову.
— А де ви підживлюєте свої “внутрішні батарейки”?
— На дачі. Якби час до часу я не виїздив з міста в село, напевно, з’їхав би з глузду. (Сміється). У господарстві завжди є робота, тому дурні думки у голову не лізуть. У нас з дружиною чіткий розподіл обов’язків: я займаюсь садом, вона — городом і спільно — квітами. Наприклад, цьогоріч посадив біля хати й криниці мальви. Краса неймовірна. Маю також дуже багато різних троянд... Я від цього просто кайфую.
— Повертаючись до початку нашої розмови: ви вже “обмили” звання у колі друзів та рідних?
— Ще ні. Отримаю медаль — тоді. (Усміхається). До слова, що цікаво: у моєму житті особливу роль завжди відігравала цифра “24”. Цього числа народилися я, дружина, донечки-близнята. Крім того, ми розписалися саме в цей день. Уявіть собі: номер указу президента про присудження звання також містить мою улюблену цифру. Тож вона — символ нашої родинної сили та незламності.
