Якби не війна, Олег Шульга перебував би нині на знімальному майданчику. Причому не в Україні, а десь за кордоном. Адже бере участь у великому міжнародному проекті Storm School, який фільмують Австралія, ФРН і Швейцарія...
— Ми зняли в Україні першу половину стрічки, — розповідає “Експресу” 43-літній актор. — Другу ж, іноземну частину, лише встигли спланувати напередодні повномасштабного вторгнення Росії. На жаль, проект довелося поставити на паузу. Як і багато чого іншого.
Проте і режисер з Нової Зеландії, і продюсери з Німеччини та Швейцарії час від часу пишуть мені й запитують, як справи. А коли я дуже гостро потребував допомоги, вся команда відгукнулася, скинувшись грошима на машину. Тож наш міжнародний проект працює нині на Перемогу.
— У лавах ЗСУ ви уже понад рік?
— Так, з 26 лютого 2022-го. Я пішов у рідний військкомат у Дніпрі зі своїми “бронею” та каскою, що залишились після служби в АТО вісім років тому. Речі дорогі й хороші, тому я їх не викинув — просто було шкода, а залишив удома. І ось вони знову знадобилися. (Усміхається).
Оскільки я офіцер, то мене взяли одразу. До речі, дехто з хлопців розповідає, що вистояли довжелезні черги у центри комплектування, а їм відмовили чи сказали зачекати. І на службу вони потрапили через декілька місяців. Я з таким не стикався і мене це дивує.
— Цікаво, побратими впізнавали вас?
— Так. Відсотків п’ятдесят дивились фільм “Позивний “Бандерас”. Хтось із них наважувався підійти, хтось — ні. Були й кумедні моменти, коли людина довго приглядається, а через декілька днів видає: “А тобі ніхто не казав, що ти схожий на одного актора?” (Усміхається). Сьогодні впізнають рідше, адже бійці вже втомлені й на очах, так би мовити, пелена.
— Бачив у соцмережах фото, де ви з шевроном “Бандерас”. Вирішили не бути надто оригінальним?
— Той шеврон я замовив задля жарту. В мене насправді зовсім інший позивний — “Артист”. Знаю, що він дуже розповсюджений, адже сьогодні служить чимало моїх колег, зате легко запам’ятовується. Це — головне. Тож розчарую вас: я не “Бандерас”. (Сміється).
— Кажуть, ви брали участь у звільненні Херсонщини?
— Так. Ми заходили в тамтешні населені пункти як перші представники ЗСУ. Ви бачили б, як нас зустрічали люди. Вітали, обіймали, пригортали. А потім до вечора господині носили селом вареники й борщі. (Усміхається). Розумію, що мій досвід не унікальний, але нічого подібного раніше я не переживав. Тому це було дуже зворушливо й глибоко вражало.
— Вам доводилося потрапляти в ситуації, з яких ви дивом виходили неушкодженим?
— Виникали різні ситуації. Не думаю, що вони траплялись частіше, ніж в інших. Наприклад, на тій же Херсонщині (здається, це було минулого року в квітні або ж у травні) на наших позиціях ворог пробував прорватися. Ми втрималися! Важко тепер і біля Бахмута...
Декого з моїх друзів уже немає серед живих. Що ж — це війна. Ми знали, куди йшли. Все одно — попрощався і далі до роботи. Зрештою, мабуть, в Україні не залишилося нікого, хто не втратив би якщо не когось із рідних чи близьких, то знайомих або колег.
— На війні ваша віра стала міцнішою?
— Ну, це така сокровенна річ. (Після паузи). Я завжди був у діалозі з Богом. Не те, щоб на короткій нозі й на прямому зв’язку. Ні-і-і. Але розмова з Господом завжди була частиною мого внутрішнього життя. Не втратив цього я і нині. Вірю, що й волосина не впаде з голови людини, якщо не буде на те волі Божої. З тим і живемо... До слова, за понад рік я не був ні поранений, ні навіть контужений.
— А як ви покращуєте собі психоемоційний стан? Може, підібрали якогось кота чи песика...
— Не так давно я отримав нове призначення. Тепер перебуваю не в окопі й не у бліндажі. А тут уже не до сентиментів... Хоча раніше різних тварин довкола було чимало. І побратими в такий спосіб справді розвантажуються. Причому підбирають не якихось особливо красивих та породистих — ні. Навіть страшненький песик може стати комусь другом. (Усміхається).
— Пане Олеже, як би ви продовжили речення: “Тепер я точно знаю, що Росія...”?
— Наш ворог! У найширшому сенсі цього слова. Якщо вісім років тому я вважав, що з українцями воює лише тамтешня влада, то тепер розумію, що насправді йдеться про всю країну. До останньої людини. Вони всі хочуть нашої смерті... Попри все, я вірю в Перемогу України. Інше питання, коли це станеться та яку ціну нам доведеться заплатити.
