На його рахунку не лише престижні нагороди за фільми, а й почесні звання та державні відзнаки. Роман Балаян — народний артист України, дійсний член Національної академії мистецтв, кавалер орденів Ярослава Мудрого та “За заслуги” (останніх має три ступені). Режисерові 83 роки, але застати його в Києві не так просто. Принаймні мені це вдалося не з першого разу...
— Я щойно повернувся з Єревана, де проходив фестиваль “Золотий абрикос”, — каже “Експресу” кінокласик. — Звичайно, тепер усе не так, як було раніше, оскільки гроші вже не ті, але все одно — нормально. І програма доволі широка, і гостей чимало. Від канадського режисера Атома Егояна до його іранського колеги-опозиціонера Джафара Панахі. (У вірменську столицю також завітав “оскароносний” актор Кевін Спейсі, зірка серіалу “Картковий будинок”. — Авт.). Втім, я ні з ким не зустрічався, адже для цього треба їздити на бенкети. Натомість проводив час з родичами й друзями, яких давно не бачив. До слова, на початку вересня знову маю їхати в Єреван. Цього разу — на святкування століття Сергія Параджанова.
— З роками, що минули з часу вашого знайомства, ви ще більше утвердились у думці, що це — геній?
— Я тоді, навпаки, не настільки був у тому впевнений. (Сміється). Усе через молодість. А тепер — так. Знаєте, на відміну від інших геніїв, він був стихійним явищем. Параджанова неможливо пояснити... Приємно, що його й нині в нас не забувають.
— У чому, на ваш погляд, феномен фільму “Тіні забутих предків”?
— Попри те, що це, безумовно, авторська картина, вона охопила набагато ширшу аудиторію, ніж це зазвичай відбувається з таким кіно. Причому не тільки в нашій країні, де тема сама собою близька, але й на Заході. Я ще застав, коли в дев’яностому році у Парижі, в кінотеатрі “Космос”, щодня — о шістнадцятій з чимось чи сімнадцятій годині йшов фільм Сергія Параджанова. (Французи перейменували його з “Тіней забутих предків” на “Вогняних коней”). І так — протягом пів року!
— А яким був Iван Миколайчук? Він же, здається, співатор сценарію одного з ваших фільмів…
— Так. Миколайчук був подарунком українському кіно. Він же не тільки цікавий як актор... У будь-який фільм, у якому знімався, завжди вносив щось своє. Потім, коли я дивився ті стрічки, намагався весь час відгадати: “А-а-а, оце, напевно, Іван запропонував, і це — також...” (Усміхається). З відходом тих двох людей — Параджанова й Миколайчука — втратився, так би мовити, каратомір. Це такий прилад, який використовують при вимірюванні якості та цінності алмазів.
— Не так давно український кінематограф нарешті здобув “Оскара”. Які емоції у вас викликала ця подія?
— Звичайно, це чудово, що документальний фільм “20 днів у Маріуполі” отримав статуетку Американської кіноакадемії. Не завжди її вручають тим, кому справді варто (на відміну від нагород Каннського чи Венеційського кінофестивалів), але не в нашому випадку. Принаймні з огляду на тему... З режисером, який отримав “Оскара”, я не знайомий і фільм ще не бачив. Однак, природно, як і всі, був радий. До слова, в цього хлопця (Мстислава Чернова. — Авт.) дуже цікаве обличчя. Його треба знімати в кіно.
— Чи слід чекати від Романа Балаяна нових художніх фільмів?
— Не думаю, що буду щось робити. Мої сценарії не відповідають нинішньому часу. Я би так сказав... Тому наразі займаюсь документальною стрічкою про київського художника Олександра Животкова. Його речі з дерева, присвячені війні, неможливо описати... Цей проєкт — на стадії підготовки. Щоправда, все тягнеться дуже довго — вже рік. Може, я буду не режисером фільму, а художнім керівником. Подивимось.
— Я тут одну цікаву дату “накопав”: 55 років тому ви закінчили інститут імені Карпенка-Карого. Якби зустріли того хлопця, що б йому сказали?
— З приводу дати добре, що нагадали, бо я вже не пам’ятаю. (Усміхається). А що сказав би... Краще ти зайнявся б іншою справою.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Тоді в мене були більші мрії, ніж сьогодні. Думав, що я ого-го, а виявилось — один із тисячі. Але не крайній, як мовиться. (Усміхається).
— Романе Гургеновичу, скажіть наостанок: ви до сина у Францію давно їздили?
— Коли почалось повномасштабне вторгнення, я п’ять місяців провів у нього. Однак після того ми не бачилися... Хоча з донькою і дружиною нещодавно виїздив до Європи — в Іспанію. Провів на одному з курортів, на морі, місяць. На щастя, там не було такої спеки, як в Україні. Та й після повітряних тривог нарешті вдалося нормально виспатися. (Усміхається).