Його хіти виконують Василь Зінкевич, Іво Бобул, Алла Кудлай, Віктор Павлік та інші зірки. Свого часу на радіо постійно крутили “Шикидим”, а сьогодні — “Яворину”. Загалом же в добірці Степана Галябарди — не менше як дві сотні пісень! Він і нині — в свої сімдесят чотири роки — продовжує писати...
— У вас цими днями був день народження. З ким і де ви його зустріли, а головне — з яким настроєм?
— Під час війни настрій у нас усіх один — і він не найкращий. У Києві майже щодня, точніше, кожного дня, лунають повітряні тривоги. Тепер ось була чергова жахлива ніч: літали ракети, шахеди й, на жаль, були влучання та загинули люди. Тому, звичайно, тепер не до гучних святкувань. Ми просто зібралися родиною: дружина, я, невістка, наш онук. На прямому зв’язку був і син, який на фронті.
— Скільки він уже там?
— Фактично чотири роки. Де саме, вам не скажу, бо й сам добре не знаю. Слава Богу, що живий і не мав поранень. Ми спілкуємося — за допомогою месенджерів, телефонів, телеграмів. Та мені буває достатньо бачити, що горить зелений вогник. Тоді серце спокійне: значить, у сина все гаразд. Як і всі, сподіваюся, що ця війна закінчиться. Втім, що далі, то зрозуміліше, що, крім нас самих, ніхто з тим ради не дасть.
— У таких реаліях вам пишеться чи не пишеться?
— Особливого натхнення, як це бувало в мирні часи, нині немає. Тому багато я не написав — десь із 20 пісень. А колись міг за день видати на-гора дві-три речі. Звісно, пишу й на актуальні теми. І про те, що відбувається на фронті, і про те, що коїться у наших містах. Не можу залишатися байдужим до людського болю та злочинів, які коять росіяни. Дивлюся на розбитий Київ, на розбиту Україну й мене переповнюють емоції. Відтак вкладаю їх у нові пісні. Зрештою, чимало старих речей також лягають сьогодні слухачам на душу.
— Серед них — ваша “Яворина”. Не можу не спитати, яка історія цієї пісні?
— Вона пов’язана з Назарієм Яремчуком. Коли він помер, я не зміг поїхати на похорон, бо зламав ногу. Сидів перед телевізором, дивився, як його несли у Чернівцях через Ратушну площу, залиту огромом людського моря, на цвинтар, і мене “прорвало”. Я тут же, за пів години, написав текст “Яворини”. Потім опублікував його й показував композиторам та виконавцям, але ніхто не міг до нього взятися.
Коли ж через п’ять років зустрівся на одному фестивалі, де очолював журі, зі Степаном Гігою, дав ознайомитися йому. Дивлюся — він читає ті рядки, а очі стають вологими. Каже: “Я спробую щось написати”. Через тиждень був готовий приспів, а ще через два — пісня цілком. Прем’єра відбулася в 1999 році, а згодом “Яворина” стала, як кажуть, народною.
— Ви згадали Назарія Яремчука. У його репертуарі, здається, теж були ваші твори?
— Так. Ми ж вчилися свого часу в Чернівецькому університеті. Тільки я — на українській філології, а він паралельно — на географічному. Не раз ми перетиналися на якихось вечорах у гуртожитках. Назарій був тоді невідомий, а потім до нього різко прийшло визнання. Кожен із нас пішов своєю стежкою у житті (тривалий час я був директором радіо “Промінь”) й лише через багато років у нас зав’язалася творча співпраця. Я написав для Яремчука “Стрілецький романс”, що став популярним. Був задум ще двох речей, але... Співак тоді вже мав онкологію, тому нічого більше створити ми не встигли.
— Тепер, як відомо, занедужав і потрапив до лікарні Степан Гіга. Ви з ним підтримуєте контакт?
— Чи я з ним спілкуюся? Ні, не спілкуюся. Він мав 16 листопада день народження. Я написав велике привітання у фейсбуці, яке люди активно “лайкали”. А так... Контакту, в принципі, у нас немає, бо родина його “охороняє”. Знаю, що нині у Степана Гіги — дуже великі проблеми зі здоров’ям. Не хочу переповідати чутки, але... Дай Бог, щоб він вижив! (Зітхає). Потім же його чекатиме ще тривале відновлення.
— А як ви форму підтримуєте у свої 74?
— У цьому мені допомагає онук, якому рік і сім місяців. Щодня, з дев’ятої години до обіду, я з ним надворі, на майданчиках, на різних локаціях. В обід він спить і ми, звісно, відпочиваємо. (Іноді вночі вдається склепити очі не більш як на дві-три години). Ну а під вечір — знову на вулицю. Тож своєю фізичною формою я завдячую Богданчику, який ще й настрій час від часу покращує. (Усміхається). Таке ось маю маленьке щастя.
— Степане Петровичу, у вас не було думки бодай на якийсь час виїхати за кордон?
— Ні, ні, ні. Тут — мій дім, тут — моя родина, тут — син та онук. Тому я нікуди не збирався та не збираюся виїжджати. Житиму в Україні до тих пір, поки Бог дозволятиме. І взагалі — я оптиміст. Завжди сподіваюся на краще. Знаєте, який мій головний девіз? Живемо далі й тримаємо стрій!
