Цими днями автор історичних бестселерів святкуватиме ювілей. Хоч творчий вечір Василя Шкляра в столичному Будинку звукозапису відбувся ще майже місяць тому, але найбільше привітань він прийматиме 10 червня. Від рідних, друзів і, звісно ж, читачів.
— Наступного тижня у вас ювілей — 75-ліття. Які емоції, думки, рефлексії викликає ця красива дата? I де, як та з ким ви проведете цей день?
— То вона збоку така гарна, ця дата, а зсередини звичайна позначка відліку часу. Умовна, до речі. Не скажу, що сумна, бо час — то дуже відносна категорія, якою розпоряджається доля. І 50, і 75, і 100 літ — лише миттєвість на тлі вічності. Та ще й не відомо, чи сама вічність у нашому розумінні не є чимось тимчасовим у хаосі всесвіту. То тільки в дитинстві все видається безконечним, навіть один літній день. А згодом приходить усвідомлення реальності. Швидкоплинність життя я осягнув десь у років 28, коли почали відходити рідні й близькі мені люди. Кажу це без тіні фаталізму, просто дивлюся на життя розважливо й тверезо. А головне — весело. Де і з ким відзначу дату? За теперішніх обставин наперед важко загадувати. Добре, що в Україні й з українцями. З тими, кого шаную і люблю.
— Це правда чи байка, що ви народились не в пологовому будинку, а під волоським горіхом?
— Та хто б це таке вигадував?! Так сі стало, як кажуть галичани. Був погідний літній день, і я попросився на волю. Мама Оксана привела мене на світ удома під волоським горіхом. Покликали пупорізку бабу Перчицю. Батько Микола саме качав мед, йому було не до того. Тоді чоловіки ще не мали такої моди, щоб заглядати, як народжуються їхні діти. Тато тим часом на радощах частував медом усіх перехожих односельців. Відтоді кожен мій день народження пахне мені медом. Їй-бо, чую його пахощі й дзумріння бджіл.
— А коли стали відомим письменником, часто навідувались у рідне село чи нема коли й немає вже до кого? Зрештою, як односельці вас зустрічають, а головне — чи читають?
— Так, раніше я дуже часто їздив у свою Ганжалівку. Навіть тоді, коли хата стояла вже порожня. Одного разу їду селом, а мене доганяє відомий шевченкознавець Віктор Жадько. Каже, приїхав з Києва, щоб сфотографувати твою хату для енциклопедії. Прошу дуже, кажу. Під’їжджаємо до хати, а вона вже догоряє, тільки головешки димлять.
— Хтось запалив?
— Сподіваюся, не навмисно. Чи стерню палили, чи ще щось... Одне слово, немає моєї хати. А горіх є. Тепер я навідуюся до нього. Та ще на цвинтар, на проводи. Там і зустрічаю своїх односельців. Вони мене люблять. Підходять з книжками, щоб підписати. Іноді утворюється ціла автограф-сесія. Читають не всі, звичайно, бо для читання художньої літератури теж треба мати талант.
— Кажуть, роман “Заячий костел” хочуть екранізувати? Це ж не перший ваш твір, на який “зазіхають” кінорежисери. Олег Бійма, наприклад, розповідав мені, що давно хотів зняти фільм за вашим “Ключем”...
— Так, майже до кожного мого роману кіношники виявляли інтерес, хоча поки що екранізували лише “Чорного Ворона”. Того ж “Ключа” хотів знімати і Бійма, і Мирослав Слабошпицький, і Аркадій Микульський, і Пилип Іллєнко... Але кіно — надто дорога розкіш. Там усе впирається у великі гроші. Знаю, що виношуються плани і на “Трощу”, і на “Марусю”, підписано контракт на “Самотнього вовка”, але за війни важко сказати, коли все це буде реалізовано. А таки буде. Більше оптимізму маю щодо екранізації ближчим часом роману “Заячий костел”, бо нині працюємо над спільним проєктом разом з литовськими кінематографістами.
— Оце натрапив на інформацію, що читання книжок на 38% знижує ризик розвитку деменції, зокрема хвороби Альцгеймера. Чи випливає з того, на ваш погляд, що література — це ліки від... старості?
— Мені важко сказати, чи лікує читання книжок старіння, але знаю точно, що література лікує невігластво. Читання вдосконалює мислення, мову, душевну організацію, естетичний смак і ще багато чого. Один сучасний партизан сказав мені дуже просто. Що мої книжки допомагають йому жити. Жити, вірити, відчувати грунт під ногами. Нещодавно я дізнався, що наші воїни, які захищали Маріуполь, читали роман “Чорний Ворон” у полоні в Оленівці. Потайки, звичайно. Як його туди пронесли — не відомо. Але я нікого не збираюся агітувати чи схиляти до читання. Казав уже, що це теж талант — багатство уяви, дар співпереживання, критичне мислення тощо. Воно або є, або... дивись телевізор чи якісь там тіктоки.
— Василю Миколайовичу, як би ви речення продовжили: війна закінчиться тоді, коли...?
— Ніхто вам не скаже, коли закінчиться війна. Мрійництво чи порожні прогнози під час війни шкідливі. Але вона закінчиться. І це станеться тоді, коли в нас буде достатньо ресурсів і ми відстоїмо честь української зброї.
