Мій співрозмовник — не лише автор відомого роману “Чорнобиль”. Він — дипломат (свого часу представляв нашу державу у США, Канаді, Ізраїлі), а також — доктор медичних наук. Тож поєднання цих іпостасей робить погляд Юрія Щербака на події в Україні та світі ширшим, глибшим і цікавішим...
— Юрію Миколайовичу, цими днями в Києві відбулося офіційне відкриття оновленої “Батьківщини-Матері”. На ваш погляд, наскільки доцільно нині, під час війни, було замінювати радянський герб тризубом?
— Чесно кажучи, той монумент мені ніколи особливо не подобався. На відміну від дівчини, яка увінчує колону на Майдані Незалежності. От вона — справді симпатична й сексуальна, а не якась там “бовдурка”. (Усміхається). Тому я був би не проти, якби “Батьківщину-Матір” узагалі демонтували... Рішення ж встановити тризуб вважаю дуже правильним. Абсолютно. Інша річ, що тепер росіяни вправлятимуться, стріляючи ракетами по монументу. В цьому можна не сумніватися.
— Як доктор медичних наук, який діагноз ви поставили б Путіну? Заочно такі речі зазвичай не роблять, але...
— Ви знаєте, моя дисертація була присвячена проблемі сказу. Це смертельна інфекція, від якої досі немає ліків. Протягом декількох місяців вірус, що потрапив в організм, може залишатися непоміченим. Потім же проникає до центральної нервової системи, до мозку та “вибухає”. Тоді людину ніби охоплюють біси: вона кидається буквально на всіх... Путін сьогодні — в стадії сказу, звідси — така агресія. Проте ненависть, яку він плекав у собі, приведе його до смерті. І тільки.
— Скажіть, як би ви продовжили речення: “Росія ніколи більше...”?
— Не стане cупердержавою. Тобто такою імперією, якою була колись... Мильна бульбашка луснула й нині Росію зневажають навіть головні союзники — Китай, Індія, країни Глобального Півдня. Вони вже зрозуміли, що це — велика “потьомкінская дєрєвня”, у якій немає ні армії, ні... Та нічого! Залишилося єдине — ядерна зброя, котру вона погрожує застосувати при перших же поразках на полі бою. І в цьому — прояв абсолютної слабкості. Причому у війні з країною, що в п’ять разів менша за Росію!
— За ці понад півтора року українці вас чимось здивували?
— Так, здивували. Через три дні після вторгнення Україна змінилася. Я бачив блокпости в кожному селі, людей — часто немолодих — з автоматами й “коктейлями Молотова”. Хоча й розумів, що проти танків навряд чи це все ефективне. Тобто наш народ піднявся на боротьбу... Нині ж ми бачимо дуже потужну та героїчну армію, яку вважають однією з найкращих у світі.
Одне слово, більшість українців (думаю, до 70 відсотків) продемонстрували, що справді люблять свою Батьківщину та готові її захищати. І вони дали гідну відсіч ворогові, завдавши йому стратегічної поразки. Це вже можна констатувати. Хоча я відділяю стратегічну поразку від різних тактичних ситуацій на полі бою, які ще дуже непрості.
— А якщо говорити про неприємні відкриття?
— Я чудово знаю і вади нашого народу. Після закінчення війни предметом роздумів має стати питання, чому так багато зрадників виявилося у нашій державі? Давайте відверто казати: це десятки, якщо не сотні тисяч осіб. Починаючи з працівників СБУ та військових у Криму, які переходили на бік ворога, і завершуючи людьми, котрі щодня наводять на наші мирні міста ракети, що вбивають жінок, дітей, старих та руйнують усе довкола. Це страшна ситуація і вона мені болить.
— Цікаво, ви оптиміст, песиміст чи реаліст?
— Скажу вам чесно: я ненавиджу й боюся отих свистунів, отих солов’їв, отих арестовичів-хлєстакових, які щебечуть про нашу перемогу за “два-три тижні”... Це дуже погана діяльність, вона не служить інтересам України. Бо людей треба не заколисувати, а готувати до суворих буднів, до того, що може статися. На жаль, ще дуже багато крові й страждань випаде на нашу долю...
Я вважаю, що треба казати сувору правду. Тобто бути не романтиками, а жорсткими прагматиками й реалістами. Ми не повинні реагувати на якусь позитивну подію суцільними “ура”, а потім розчаровуватися. Слід спокійно й тверезо до всього ставитися. Підбили ворожий танкер — добре, але це ще далеко не поворотний момент у війні... Та й поява дронів над Кремлем не ті “чорні лебеді”, яких очікуємо.
— Наприкінці не можу не спитати: ви сьогодні щось пишете, окрім статей для зарубіжних медіа, чи вам просто не до того?
— Я підготував публіцистичну книжку, яка називається “Вбити імперію зла”. Через місяць вона має з’явитися друком. Це мій наробок за останні півтора року... Тепер же видавництво просить написати спогади. Не про війну, а про життя. У принципі, я погодився, але наразі не поклав жодного рядка... Мені справді є що згадати, адже маю 88 років. (Усміхається). І хотів би тепер ще побачити, як теліпається на шибениці Путін!
