Один із найхаризматичніших українських письменників, якого й нині з пієтетом згадують молодші колеги (від Андруховича до Дереша), прожив лише шістдесят сім. Залишивши по собі не тільки добру пам’ять, але й чималий творчий доробок...
— Цікаво, Юрко любив святкувати свій день народження?
— Не дуже. Якщо й відзначав уродини, то з найближчими, — каже дружина письменника Ольга Покальчук, яка живе у Парижі. — Можливо, коли був молодший, тоді ставився інакше. Не знаю. Натомість у зрілому віці не надто радів ще одному року, який додавався. Ні, це не була якась там трагедія, але... Радості особливої не виникало. Зрештою, як у всіх.
— Він курсував між Києвом, Львовом і Парижем. А “кинути якір” у Франції ніколи не хотів?
— Може, такі думки й з’являлись, але в Україні Юрко був відомою людиною і мав непогану роботу, а що його чекало тут? До життя у Франції адаптуватися не так легко. Особливо — знайти працю з гідною оплатою. Тому... Коли ж він приїздив сюди, то завжди багато писав. В Україні його постійно сіпали та відволікали дзвінками, а тут — працюй, скільки хочеш. Зранку я йшла на роботу й приходила увечері. Тож чоловік міг спокійно трудитись.
— До речі, за яких обставин ви зустрілися? I чи одразу ти потрапила під вплив його харизми?
— Ми познайомились через наших спільних друзів із української діаспори. Здається, хтось там кудись їхав і треба було дещо передати. Місцем зустрічі обрали кав’ярню “Сара Бернар”, що на площі Шатле в Парижі. Зрозуміло, ніхто тоді й не думав, що дійде до одруження. (Усміхається). Та відтоді ми стали спілкуватись. Юрко повернувся до Києва й час від часу звідти телефонував. Я ще дивувалась: “Навіщо він мені дзвонить?”... Потім сама приїхала в Україну, де провела три місяці, й між нами зав’язались ближчі стосунки. Ні, я не можу сказати, що одразу потрапила під вплив його харизми. Наші взаємини розвивались поступово й не так просто. І оформити шлюб ми відважились лише через п’ять років після знайомства... Опісля не раз приходили у ту кав’ярню, щоб згадати першу зустріч. Знаєш, що цікаво: Юрко запам’ятав навіть, як я була тоді вбрана. (Сміється).
— Кажуть, Покальчук був справжнім поліглотом. Скільки ж мов він знав?
— Думаю, понад десять. Насамперед — англійську, французьку, іспанську, а ще — арабську та хінді. Останні залишились у нього з часу навчання на факультеті східних мов в університеті. Не раз була свідком, як під час перебування, наприклад, у Єгипті він міг читати написи на магазинах та порозумітись із місцевими...
Одне слово, Юрко знав багато іноземних мов. І користувався ними не тільки в побуті, але й у роботі. Перекладав твори класиків: як європейських, так і латиноамериканських. Скажімо, поезію Артура Рембо та романи Жоржі Амаду, Хуліо Кортасара, Варгаса Льоса та ін. З деякими з них навіть листувався. Та кореспонденція збереглася.
Юрко перекладав твори класиків: поезію Артура Рембо та романи Жоржі Амаду, Хуліо Кортасара, Варгаса Льоса та інших. З деякими з них навіть листувався.
— Для нього це був третій шлюб, для тебе — перший. Він намагався тебе змінити чи, можливо, ти — його?
— Ні, я не намагалась. Та й він також. Інша річ, що ми все ж трохи змінились. Як це часто буває між людьми, котрі живуть разом. Але це, знаєш, відбулося не внаслідок якихось повчань (усміхається), а завдяки досвіду, який ми спільно пережили. Одне слово, це був природний процес.
— Від одного з попередніх шлюбів Юрко має доньку. А чи не мріяв він про сина?
— Так, мріяв, і я теж мріяла. Ми хотіли мати дітей, але в нас нічого не вийшло. Так що... Як сталося, так сталося. (Після паузи додає). А з Оксаною у нього були чудові стосунки. Та й у мене також непогані. Пригадую, ми колись утрьох навіть їздили на зимові вакації до Львова... Бачились і після смерті Юрка, який помер у 2008 році від раку. Це була четверта стадія. (Зітхає).
— Не всі знають, що понад двадцять років він опікувався дітьми з Прилуцької колонії. Банальне питання: навіщо йому це було треба?
— Юрко говорив, що відчуває у тому потребу. Думаю, це пов’язано з тим, що в нього, власне, не було сина... Потім він написав книгу, в якій зібрав історії засуджених хлопців. Вона вийшла дуже емоційна, читати “Хуліганів” без сліз неможливо. Там нічого немає вигаданого. Все — абсолютна правда... До речі, я бачила на могилі Юрка багато вінків від тих хлопців. Отже, зустріч із ним залишила в їхніх душах якийсь слід. Тобто не була марною. Як загалом і те, що він робив усе життя!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Василем Шклярем
