Ледь приховані зневажливі чи навпаки — підкреслено співчутливі погляди, невдалі спроби надати допомогу. Це реальність, з якою стикається чимало військових та цивільних, які внаслідок важких поранень зазнали ампутацій.
— Тригерить, коли хтось під час розмови каже: “Одужуй”, — зауважує військовослужбовець Олексій Попович. — Я зазнав численних травм, зокрема ампутації руки на рівні плеча. Навчаюся обслуговувати себе однією рукою, інші — вчаться ходити на протезі. Ми не хворі! А буває, що хтось, побачивши мене, відводить погляд, інші розглядають із цікавістю: мовляв, чи не привиділось, що у нього немає руки? Дуже часто бачу в очах людей жалість. А нас не треба жаліти! Жалість вбиває.
— Через ампутацію двох ніг наразі пересуваюсь у кріслі колісному, — розповідає Віктор Чонговай. — Не раз бачив, як на мене тицяють пальцем чи скоса дивляться. Суспільство, вочевидь, ще не готове до сприйняття таких, як ми.
— Часом люди підходять до військових на протезах і пропонують гроші, — каже Дмитро Устименко. — Та краще задонатьте. А якщо хочете допомогти, просто спитайте, чи потрібна допомога. Нерідко військових намагаються нагодувати. Це приємно, але не завжди доречно.
— Чому, на вашу думку, деякі люди так реагують? I якою мала би бути правильна реакція?
— Щоб адаптуватись до нових реалій, потрібно декілька років, і це — нормально, — впевнена кандидатка психологічних наук, членкиня Українського союзу психотерапевтів Ганна Яворська. — Проведу паралель: не так давно в українських школах почали вводити інклюзію, і на перших порах чимало батьків були проти, аби поряд з їхніми дітьми навчались діти з певними вадами. Це при тому, що у розвинутих країнах таке вважається нормою.
Але ситуація поволі змінюється, ми рухаємось у європейському напрямку. На жаль, людей, які зазнали травм війни, ставатиме все більше, і йдеться не лише про військових, але й про цивільних, зокрема дітей. Це важкий виклик. І українському суспільству потрібен час, щоб його подолати.
А бажання допомогти — нормальне, адже йдеться про співчуття, прояв емпатії та людяності. Але при тім дуже важливо спершу сказати такій людині: “Я можу допомогти. Чи вам це потрібно?”
— А як саме рідні мають підтримувати близьких із ампутаціями?
● Г. Яворська:
— Передусім важливо, аби самі люди, які зазнали ампутації, відгорювали й прийняли той факт, що тіло змінилось. “Інвалідність” у перекладі означає “неможливість”. При тім розрізняють фізичну й психологічну інвалідність. Важко адаптуватись саме тим, хто психологічно не може змиритись з таким обмеженням. Тому спершу важливо відгорювати й прийняти обмеження, а тоді заново познайомитись зі своїм тілом.
А ще раджу рідним та друзям тих, хто зазнав ампутацій: не применшуйте їхніх можливостей! Створіть їм зручний простір, зважаючи на їхні побажання і поради лікарів. І ще. Раджу уникати розмов про те, як було колись. Відпустіть це, так більше не буде. Буде інакше, тож у відновленні допоможуть плани на майбутнє.
Якщо особа з інвалідністю мотивована і має належну підтримку з боку рідних і друзів, невдовзі вона не лише соціалізується, але й знайде шлях для подальшого розвитку. Є чимало прикладів, коли військові після ампутацій повернулись на службу й стали інструкторами, або взяли участь у паралімпійських іграх та показують найвищі результати.
А тим, хто зазнав травм війни, раджу не закриватись у собі. Варто поширювати відео про свої досягнення, розказувати про новий досвід, стосунки.
— Окреме питання щодо реакції дітей — як їм варто пояснювати, що саме відбулось з людиною, яка зазнала ампутації?
● Д. Устименко:
— На вулиці діти нерідко цікавляться виглядом незвичних для них протезів. Тоді як батьки часто смикають дитину, відводять у бік, просять говорити тихіше. Як на мене, батьки мали б пояснювати, що люди втрачають кінцівки, бо в країні — війна. І що надалі таких людей, як ми, буде все більше.
● В. Чонговай:
— Вважаю, що вже в дитячому садочку потрібно пояснювати: деякі люди втратили ногу чи руку, але вони — нормальні!
● Г. Яворська:
— Для дітей важливо мати план дій. Варто їм пояснювати, що, наприклад, згодом у цієї людини з ампутацією буде залізна рука чи нога (протези), вона стане “трансформером”. Тоді дитина швидко заспокоїться, адже знатиме, що буде далі.
Додам, що в нашій країні чимало спільнот та організацій для дітей з інвалідностями. З професійного досвіду знаю, що батьки таких діток воліють відокремлюватись від інших і проводити час у своєму закритому середовищі. Тоді як дітям потрібна інтеграція у суспільство. Тому раджу не боятись виходити на майданчики, щоб такі діти знаходили собі друзів. Повірте, вони знайдуть спільну мову.
Світ буде змінюватись. Темі інклюзії нині присвячують дитячі книжки, виготовляють ляльки з інвалідністю. У прокаті навіть з’являються фільми, в одному з яких супергеройкою є дівчинка з ампутованою ногою.
