Морський піхотинець Іван Гаврилко й конструктор океанічних човнів Дмитро Резвой зробили неймовірне. Вони кинули виклик Атлантиці не на моторному човні і навіть не на вітрильному, а на човні з веслами. Мета була благородна — зібрати 2,5 мільйона гривень на реконструкцію обличчя для 36 поранених військових.
Команда, де спершу було двоє британців і троє українців, стартувала 16 грудня з Канарських островів. Але через три доби почалися проблеми. Причина — поломка автопілота, некерованість човна, тріщина в палубі. Капітан човна ухвалив рішення зупинити веслування, кинув якір і зателефонував Дмитрові Резвому, який, власне, готував цей човен до подорожі.
“Я якраз проходив реєстрацію на рейс з Канарських островів у Шотландію, як зателефонував британець і розповів про проблеми, — каже Дмитро Резвой. — Повернувся, взяв катер, і ми рушили на допомогу команді. Думав, що відбуксируємо човен назад у Гран-Канарію і вже на місці вирішуватимемо, чи продовжувати експедицію. Але за вказаними координатами човна в океані не знайшли і по рації ні з ким зв’язатися не вдалося. Тож ми повернули назад”.
Не дочекавшись допомоги, капітан викликав берегову охорону, яка гелікоптером евакуювала команду в Гран-Канарію. Човен з усією провізією залишився у відкритому океані поблизу західного узбережжя Африки. На березі капітан сказав, що човен некерований, небезпечний і продовження експедиції не буде. Але Дмитро Резвой та Іван Гаврилко (позивний “Гордон Шамвей”) вирішили не здаватись. Вони відшукали за навігацією човен в океані, добрались до нього, полагодили і рушили далі удвох.
“Я збудував цей човен, тому знав його як свої п’ять пальців. Так, там була незначна тріщина, яку слід було одразу залатати. Цього не було зроблено, і щілина стала більшою. Але ми цю проблему усунули. Все перевірили, опріснювач води працював, провізії було вдосталь, тож ми вирішили йти далі. Хоча я взагалі не планував пливти”, — усміхаючись, розповідає Дмитро Резвой. Час переходу через океан вибрали не випадково. Саме в ту пору і течія, і вітер дули у бік американського континенту. Тож веслувати мандрівникам було легко. Човен все далі відносило від африканського узбережжя. Хлопці облаштували побут, відсвяткували Різдво зі справжньою кутею, а також поповнювали запаси їжі рибальством.
“У човен постійно залітали маленькі летючі рибки, ми їх готували й споживали, — зауважує мандрівник. — А от полювати на тунця навчились під час плавання. Я кидав за борт трос. Тунець, думаючи, що це пожива, наближався до нього, і в цю мить різким рухом я чіпляв його риболовецьким гаком. Так вдалося витягнути навіть 4-кілограмову рибину, яку ми приготували і з’їли”.
Відпочиваючи від веслування, українці читали книги, завантажені у планшет, прибирали на човні, щось постійно лагодили й спали. Декілька разів повністю змінювали свій зовнішній вигляд — то козацькі оселедці собі вистригали, то голилися наголо, то вуса запускали, то бороду...
За словами Івана Гаврилка, десь за три тижні до фінішу на човні закінчився запас рому й добряче набридла одноманітна їжа — консерви й риба. Тож він активніше почав налягати на весла, щоб швидше дістатися берега й скуштувати звиклої страви.
На човні були сонячні батареї, які живили всі навігаційні системи та гаджети екстремалів. Щоправда, інтернет в океані нікудишній. Одна фотографія завантажувалась декілька годин, а коротеньке відео — два-три дні.
Не обійшлось і без прикрощів: човен двічі перекидали океанські хвилі. Після таких кульбітів усередині все було порозкидане, у самих хлопців боліло тіло, яким вони вдарялися до стін, стелі й підлоги судна. Дмитро своїм тілом навіть панель приладів зламав. Добре, що не критично.
Чим ближче експедиція наближалась до Барбадосу, тим небезпечнішим ставав океан. Почались сильні течії, які зносили човен з курсу, довелось веслувати з подвійною енергією. За декілька днів до фінішу сталась ще одна прикрість. Останній газовий балон виявився бракованим і мандрівники залишились без кави й без можливості готувати їжу. Довелось впійману рибу їсти... сирою. А ще величезна хвиля викинула їм на палубу дуже отруйну рожеву медузу.
Через 65 днів подорожі на горизонті з’явились обриси Барбадосу. Щоправда, прямо висадитись на берег не можна було, оскільки острів оточений підводними рифами й потужними течіями. Тож останній день мандрівки перетворився на виснажливу боротьбу зі стихією. І от — нарешті берег. Українці вкотре продемонстрували незламність і здатність, попри всі негаразди, йти до кінця. А також, зібравши чималу суму коштів, вони подарували надію своїм пораненим товаришам на повернення до повноцінного життя.
