На противагу Україні, у Грузії та країнах Балтії, які свого часу теж були під радянським гнітом, населення спілкується переважно державною мовою. А для спілкування з іноземцями використовує англійську. Чому в нас ситуація інша?
На цю тему дискутуємо зі співкоординатором руху “Простір свободи” Тарасом Шамайдою, координатором групи “Гуманітарна політика” експертної мережі “Кримська платформа” Андрієм Щекуном і заступником директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України Олександром Майбородою.
— У Грузії російською мовою послуговуються значно менше, ніж в Україні. Чому?
● Т. Шамайда:
— Більшу частину населення там становлять грузини, які й у радянські часи говорили грузинською. Мовна консолідація у Грузії завжди була висока. Це одна з перших країн, яка ухвалила закон про статус своєї мови як державної. Зрештою, грузини не піддалися на спроби Москви асимілювати їх. Тож процес русифікації не зайшов там надто далеко. Старші покоління грузинів ще знають російську, але спілкуються між собою грузинською, а молодші вже можуть і не володіти нею.
— А яка ситуація у країнах Балтії?
— У Литві, за винятком Вільнюсу, так само, як і в Грузії, не було великої частки росіян. Політика відродження національної мови, яка розпочалась там ще в останні роки СРСР і була послідовною, сприяла тому, що частка тих, хто послуговується литовською, зросла з 80% до 90%.
У Латвії та Естонії, як і в Україні, було доволі багато російськомовного населення. Причому йшлося переважно про етнічних росіян, які в часи радянської окупації активно переїжджали у ці країни. Наприклад, у таких естонських містах, як Нарва та Кохтла-Ярве, досі переважає російська мова.
У Латвії є місто Даугавпілс, де також домінує російська мова і де більшість населення — росіяни (50 тисяч росіян проти 18 тисяч латишів). У Ризі, столиці і найбільшому місті країни, тривалий час теж переважала російська мова, оскільки там було багато росіян і частина представників інших національностей у радянські часи перейшла на російську. Нині більшість жителів столиці говорить латиською, але російськомовна група населення дуже велика.
Водночас маємо розуміти, що російськомовність у балтійських країнах обмежується етнічними росіянами. Представників титульних націй — литовців, естонців, латишів — процес русифікації майже не зачепив. Молоде покоління у цих країнах не знає російської. Крім того, Естонія, Латвія та Литва є членами НАТО і ЄС. Вони вже фактично перебувають у спільному просторі об’єднаної Європи — політичному, культурному, інформаційному. І це відмінна ситуація від тієї, яка є у нас.
● А. Щекун:
— Треба брати до уваги ще й історичний контекст.
— Що маєте на увазі?
● А. Щекун:
— Окупація балтійських країн, як і західних областей України, відбулася за пактом Ріббентропа та Молотова у 1939 — 1940 роках. А ось більша частина України разом із Грузією були окуповані більшовиками в 1920 — 1921 роках. За цей період знищено щонайменше 30 мільйонів українців через гулаги, голодомори, депортації та розстріли. Власне кажучи, окупаційна влада проводила політику на заміну населення, знищення української ідентичності. Грузія, приміром, не зазнала такого лиха, як Україна.
● О. Майборода:
— У Грузії та країнах Балтії на побутовому рівні навіть у радянські часи зберігалися національні мови. Чому так? Тому що і балтійські мови, і грузинська належать до іншої мовної групи, ніж російська. А українська та російська — в одній мовній групі (східнослов’янській).
— Чому в Україні міцно вкоренилася російська мова? Що ми робили не так?
● О. Майборода:
— У радянські часи українську в нас викреслювали звідусіль — з релігійного життя, з виробничої, науково-технічної, військової сфер (у нас не було окремих Збройних сил зі своєю мовою). Таке засилля російської призводило до звички населення говорити чужою мовою.
● А. Щекун:
— Російська агентура вже і в часи незалежності не давала можливостей розвивати не тільки українську мову, а й україномовну національну культуру, інформаційний простір. Ментальність українців без державного стимулювання перебувала у “сплячому режимі” та на рівні “какая разніца”.
— Попри все, мовна ситуація останніми роками почала радикально змінюватися...
● Т. Шамайда:
— Це правда. Переломною точкою стали Революція Гідності і початок російської агресії у 2014 році. Після цього з різною швидкістю, але у багатьох галузях відбувається збільшення частки української мови. І тут велику роль відіграли зміни у законодавстві. Спершу було запроваджено квоти на українські пісні на радіо, згодом ухвалено закон про освіту й нарешті у 2019-му — базовий закон про державну мову, яким гарантовано поширення державної мови у сфері послуг та інших.
Новий поштовх використанню української мови дало масштабне вторгнення РФ у 2022 році. Багато з тих людей, які вагалися, не розуміли значення мови, усвідомили його, і частка української мови, зокрема у живому спілкуванні, зросла в усіх регіонах України, зокрема у столиці. Тепер уже більш як половина киян спілкується переважно українською мовою. Такого не було, мабуть, останні 150 років.
— Що ще нам варто зробити для утвердження державної мови?
— Чимало людей використовує інтернет-ресурси, які не регулює держава і які пропонують російськомовний продукт. Держава повинна проводити активну політику стимулювання, щоб в YouTube, на сервісах, де люди переглядають фільми та слухають музику, домінував український чи україномовний (якщо говоримо про дублювання західних фільмів) продукт.
Це стосується і традиційних індустрій, як-от книговидання. Верховна Рада ще торік ухвалила закон, який забороняє імпорт книжок із РФ і каже про те, що популярна західна література в Україні має виходити або мовою оригіналу, або в українському перекладі. Це сприяло б більшому утвердженню державної мови, звичці читати українською, урешті-решт, економічному зростанню українського книжкового ринку. Але президент ось уже вісім місяців, як не підписує згаданого закону.
