Олександр та Наталія зустрілися, коли за плечима в кожного вже був невдалий досвід сімейного життя. Він працював у ДСНС Запорізької ОДА. Вона спершу викладала музику дітям, потім змінила фах на юридичний. Проживши разом десять років, пара з Оріхова вирішила створити прийомну сім’ю, аби подарувати родинне тепло бодай одній дитині. Тож спершу зібрали пакет потрібних документів й облаштували дитячу кімнату, а невдовзі їм запропонували познайомитися з дівчинкою Женею.
Тоді вони ще не планували створювати дитячий будинок сімейного типу. Але згодом стали батьками для десятьох дітей.
“А МОЖНА Я НАЗИВАТИМУ ТЕБЕ МАМОЮ?”
“У наших родинах ніхто не мав досвіду створення прийомної сім’ї. Проте ми зрозуміли, що хочемо прийняти дитину. Тож у 2013 році поїхали знайомитися з десятирічною Женею”, — розповідає 50-річний Олександр Логвин. На другій зустрічі дівчинка спитала пані Наталію: “А можна я називатиму тебе мамою?” Через пів року після того, як Женя переїхала до нової родини, зателефонувала директорка Запорізького центру соцреабілітації: “Візьміть, будь ласка, ще одну дівчинку. Її вже повертали, тож потрібна надійна сім’я, де більше не ображатимуть”.
За десять років життя Карина зазнала багато травм і зрад. Якось мати залишила дівчинку під магазином, де вона просиділа... три доби. Тоді потрапила до Центру соціально-психологічної реабілітації. Потім дитину взяла родина викладачів, але повернула.
“Оскільки Женя росла в багатодітній сім’ї, ми розуміли — їй потрібна сестра, — ділиться Наталія Дмитрієва. — Тож прийняли Карину. Перші пів року вона була дуже закритою, при тім три мала власні речі в ідеальному порядку — як на письмовому столі, так і в шафі. Лише згодом я зрозуміла, що Карина поводилася наче робот”. Боялась схибити, аби її знову не покинули.
“З часом Карина почала довіряти татові, дідусеві й дядькові, — каже моя співрозмовниця. — А якось пізно ввечері попросила мене про розмову. І зізналася, що у восьмирічному віці її ґвалтували”.
Згодом, коли Женя почала самостійне життя, прийомній сім’ї запропонували взяти чотирнадцятирічну Віку. “Це ваша дитина”, — запевнила психологиня Центру соціально-психологічної реабілітації. “Мама її покинула, коли дівчинці було сім років, відтоді вона жила з татом і старшим братом. Після смерті батька Вікуся потрапила до притулку, — зауважує пані Наталія. — Вона зазнала цькування однолітків за ластовиння на личку та вагу, тож потерпала через комплекси, була закритою. А якось попросила подарунок на день народження: “Котика. Найнещаснішого”. І додала, що хоче подарувати тваринці життя”. Невдовзі безпритульна кішка принесла їм у двір новонароджене кошеня з паралізованими задніми лапками. Віка назвала його Томас.
“Опісля нам запропонували взяти хлопчика, якого вже мали переводити в інтернат. Так у родині з’явився десятирічний Давид, — згадує Наталія Дмитрієва. — Лише згодом ми дізнались, що він перебував на обліку в поліції як дитина-втікач. Його мати потерпала через залежності, тож у Давида була підвищена тривожність, яка переходила в агресію”.
Прийомні батьки зізнаються: з Давидом було важко, він усе сприймав “у штики”, ще й дуже відставав у навчанні — погано читав і писав, не вмів додавати й віднімати. Тож вони доклали багато зусиль, аби адаптувати сина до нового життя. А через декілька місяців після того Віка попросила: “Заберіть мою подружку Катю”. Потім парі зателефонували зі служби у справах дітей: “Катю мають переводити в інтернат, але вона сказала, що нікуди не піде, окрім вашої сім’ї...”
“БО ВСІ ВОНИ — НАШІ ДІТИ!”
“28 лютого 2022 року російські війська окупували село Нестерянка, яке було в п’яти кілометрах від нас. Поряд лунали вибухи, тож ми нашвидкуруч зібрали речі. В евакуаційний автобус дозволяли брати лише один наплічник на одну людину. Ми забрали 70-річну маму Наталії та напівпаралізоване кошеня. Я відвіз рідних на вокзал, посадив в автобус, а сам повернувся назад, аби ремонтувати техніку наших військових”, — розказує Олександр Логвин.
“У Запоріжжі ми пересіли в потяг, у вагоні було близько 300 людей. Це була дуже важка дорога. Але найгірше, що ми не знали, де вдасться облаштуватись”, — додає пані Наталія. Шостого березня родина потрапила до Івано-Франківська. Декілька разів змінювали помешкання, доводилось спати у навчальному закладі на карематах і навіть у будинку без світла й опалення.
● Після евакуації до Івано-Франківська.
А діти потребували навчання. “У службі в справах дітей нам запропонували школу, директорка якої не лише психологиня, але й тренерка для прийомних батьків. Вона дала Давиду (який відставав у навчанні й був нижчим за своїх однолітків) вибір, мовляв, він може піти до шостого класу, де діти вже вивчають німецьку. А може обрати п’ятий клас, де лише почали вивчати польську. І Давид обрав другий варіант”, — каже пані Наталія. Там вирішили навчатись і старшокласниці Катя і Віка.
● Під час заселення в новий будинок площею 200 квадратів.
Торік у серпні одна з благодійних організацій придбала для родини будинок у місті Городенка й допомогла облаштувати його всім необхідним. “Одного разу Вікуся сказала, що Давиду потрібен брат, — пригадує пані Наталія. — Порадившись із чоловіком, звернулись до служби у справах дітей. І нам запропонували одразу трьох рідних між собою діток, яких після початку великої війни разом із закладом евакуювали до Польщі. Тож спершу познайомились дистанційно й спілкувались із дітьми онлайн. А щойно вони повернулись до України, забрали їх до себе”. Жені — десять років, Юрі — 14, Насті — 17. Їхня мати померла, а тата позбавили батьківських прав. Три роки діти перебували в притулку. Майже одразу вони почали називати прийомних батьків мамою і татом. А 17 січня цього року подружжя прийняло ще двох діток, які мешкали в притулку декілька років. Карині — 9, Артему — 12. Вони дуже відстають у навчанні, але прийомні батьки впевнені: разом усе вдасться надолужити.
“Найменша Кариночка красиво співає, тож плануємо невдовзі влаштувати її до церковного хору, — розповідає мама Наталія. — 13-річний Давид разом із братами захоплюється грою у футбол і настільним тенісом. Наші сини — спортсмени! Старша Женя вже створила свою сім’ю. 21-річна Карина навчається у Німеччині й паралельно — в Івано-Франківському виші. Щоразу до її приїзду всі діти готуються: печуть смаколики, малюють плакати. 18-річна Настюша вчиться в училищі моди й стилю, тож вона наша сімейна перукарка”.
● З домашнім улюбленцем.
“Я привіз із Запорізької області нашу кішку — своїх ми не залишаєм! А недавно дали притулок ще двом щенятам, тож тепер у нас четверо чотирилапих друзів”, — зауважує батько великого сімейства.
Тим часом пані Наталія здобула четверту освіту — психолога. А ще в цієї великої родини неймовірно тепла традиція: вони святкують не лише уродини кожної дитини, але й дні їхнього “народження” у цій сім’ї. “Ми ніколи “не перебирали” дітьми, приймали кожного”, — каже Олександр Логвин. А його дружина додає: “Бо всі вони — наші діти! Ми народили їх серцем”.
