Українці активно обговорюють питання війни й політики і публічно, зокрема у соцмережах, гризуться між собою. “Зеленський усе робить не так, от з Порошенком ми б війну давно виграли”, “Коли вже цей Порошенко вгамується і перестане лити бруд на Зеленського?! Сам не зробив нічого доброго, то дай це зробити іншому!” — пишуть люди. Чи на часі такі політичні дискусії? До чого призводили чвари серед українців у нашій історії?
Дискутуємо на цю тему з істориками Дмитром Білим, Романом Ковалем, Станіславом Кульчицьким, а також публіцистом та філософом Ігорем Лосєвим.
— З історичного погляду, які наслідки для країни мали чвари українських можновладців?
● С. Кульчицький:
— За внутрішні конфлікти ми не раз платили високу ціну. Як то кажуть, коли чубляться двоє, користає третій. Так було і в нашій історії. Князі-гетьмани не могли дійти згоди, і владарювати на наші землі приходили чужинці.
Київська держава розпалася на півтора десятка земель-князівств, володарі яких безперервно змагалися за першість. Причому якщо в одного князя було багато синів, вони чубилися між собою. Тим, що руські землі були ослаблені князівськими уособицями, скористалися у ХІІІ столітті монголо-татари, які прийшли до нас з глибини Азії.
● І. Лосєв:
— Наша історія після 1654 року є прикладом вагомих втрат через внутрішні чвари.
Нагадаю, після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став Іван Виговський, який був неугодний московському цареві. Отож воєводи стали підбурювати козацьку старшину, щоб усунути Виговського. Для цього використали полтавського полковника Мартина Пушкаря і кошового Запорізької Січі Якова Барабаша. Обом окремо пообіцяли, що отримають козацьку булаву. А закінчилося все тим, що в Україні почалася Руїна...
● Р. Коваль:
— Я не згоден з тим, що українці не вміють дійти згоди і через це зазнають поразок. Тезу “де два українці, там три гетьмани” нам хтось підкинув. У нас насправді багато позитивних прикладів в історії.
Наведу один із них. 1917 рік, березень. У Гусаковому на Звенигородщині з ініціативи Никодима Смоктія, волосного судді села, відроджується вільне козацтво. Смоктій мав владу, авторитет. Козаки хотіли обрати його звенигородським кошовим вільного козацтва (у другій половині 1917 року це була потужна формація — до 20 тисяч осіб). Никодим Смоктій каже: “Ні, оберіть краще Семена Гризла — він молодший, енергійніший, добрий організатор. А я буду керувати в селі гусаківською сотнею”. Козаки погодилися й обрали Семена Гризла.
1919 року приходить із фронту капітан Іван Лютий-Лютенко. І Гризло, який уже був головою коша вільного козацтва, начальником міліції Звенигородського повіту, успішним повстанським отаманом, приходить до нього зі словами: “Іване Яковичу, перейміть у мене мій загін, бо я ж із нижчих чинів. Я навіть не офіцер, а ви капітан, ви більше можете і вмієте”. Лютий-Лютенко відбивався, казав, що хоче відпочити після війни. Гризло тоді пообіцяв: “Я буду вашою правою рукою. Забезпечуватиму загін харчуванням, фуражем, зброєю, буду агітатором”. І Лютий-Лютенко згодився.
Оці взаємини між Никодимом Смоктієм, Семеном Гризлом та Іваном Лютим-Лютенком показують, що в нас були і приклади згоди між людьми та їхніми керівниками, варті наслідування. Але їх чомусь ніхто не популяризує. Тому я пропоную нашому вояцтву та цивільним брати приклад із цих ідеальних стосунків українських воїнів минулого.
— I все-таки хтось каже, що сваритися у критичний момент історії негоже, інші — що в країні демократія і кожен має право на свою думку. Яка ваша позиція?
● І. Лосєв:
— Нинішні суперечності також можуть призвести до Руїни. Ворог України сьогодні — не Зеленський, не Порошенко, а Путін. Нам треба витримати, доки закінчиться війна, а вже тоді вирішувати внутрішні питання. Переможемо — будемо сперечатися. Бо, якщо, не дай Боже, не переможемо, не буде жодних суперечок, буде “гестапівський спокій імені товаріща Путіна”.
● Д. Білий:
— Сам я від початку війни не критикую нашої влади, головнокомандувача ні в соцмережах, ні деінде. Є люди, які думають інакше й не можуть не критикувати. Це справді певною мірою показник демократії: українці можуть висловлювати свою думку. Значно гірше було б, якби всі як один мислили та говорили однаково. Це не про Україну.
● Р. Коваль:
— Наразі критику треба висловлювати так, аби вона сприяла нашому посиленню, усуненню якихось проблем. Зведення ж порахунків, зокрема політичних, намагання заробити для своєї політсили якісь дивіденди, щоб потім, після війни, скористатися ними, — це неправильно.
