У Ягідне ворог увійшов 3 березня, розстрілюючи молодих чоловіків, яких зустрічав на вулиці.
“Першими у село в складі 4000 осіб зайшли солдати східної національності — якути та буряти. Ми їх між собою називали “тараканами”, бо здавалось, що вони проникли у кожен куточок нашого Ягідного. На їхній військовій техніці була англійська буква V, обведена колом, — згадує 40-річна місцева жителька Світлана Пархомчук. — 4 березня окупанти почали заганяти людей до місцевої школи, погрожуючи зброєю...”
“У нас забрали мобільні телефони, — веде далі пані Світлана. — Усіх 350 селян загнали у спортзал і в коридор у підвальному приміщенні. Було дуже тісно, люди усі 30 днів сиділи на стільцях, не маючи можливості бодай прилягти. З нами були дітки — навіть ті, яким лише виповнився місяць. Вони постійно кричали. Були випадки, коли орки одягали на наших дітей бронежилети та давали гранати, аби грались...
До туалету рашисти нас не випускали, в одній із кімнат поставили відра й туди можна було піти раз-два на день, все залежало від настрою окупантів. Дорогою до туалету вороги стріляли у повітря, ми падали на підлогу, а вони з цього реготали... Часто напивались, чіплялись до наших жінок”.
Після тижня полону вони попросили піти додому, аби взяти білизну для дітей.
“Пішли в супроводі тих нелюдів. Те, що я побачила, шокувало! У моїй трикімнатній квартирі було порожньо, — продовжує жінка. — Вони забрали все — техніку, харчі з холодильника, наш одяг... А посеред кімнати розгорнули килим і нагидили”.
Жінка каже, що у неї на очах вбили вісім чоловіків: “Одного за слова “Слава Україні”, інший сказав їм, що він на своїй землі. Двох сусідів-пенсіонерів розстріляли за те, що просились додому. Навіть свого вбили — сина російського генерала, який був у зятях у Чернігові...”
Полонені діти розмальовували стіни підвалу.
“У ДЕКОГО ПРОСТО СЕРЦЕ ЗУПИНЯЛОСЯ”
40-річна Тетяна Матюха приїхала в Ягідне з Польщі 20 лютого — провідати дітей (8 і 12 років) та батьків. Хата її рідних згоріла від ворожого снаряда... Жінка розповідає про перебування у шкільному коридорі, куди окупанти загнали місцевих.
“Ми місяць не перевдягалися. Я весь час була в гумових колошах, в яких вибігла з дому, — каже пані Тетяна. — У підвалі не було свіжого повітря. У мене і моїх дітей почався кашель з мокротами. Старші люди божеволіли: кричали, роздягалися, говорили всіляку маячню. У декого просто серце зупинялося... Тіла зносили в кочегарку...”
За словами жінки, окупанти дозволили людям уранці готувати для дітей манку. Дорослі їли раз на день — варили борщ, капусняк.
36-річна Юлія Прокопенко з чоловіком і двома дітьми приїхала в Ягідне з Чернігова, до своїх батьків. 12 березня хата родичів згоріла, як і автомобіль Юлі та її брата. Жінка згадує про той страшний час у місцевій школі: каже, що поруч з нею сиділи близькі родички — одна вагітна, інша — з 6-місячною дитиною.
“У немовляти вся спинка були в маленьких прищиках через антисанітарію. Рушничком мокрим хіба протирали. Потім “розжилися” на тазичок, щоб купати, — розповідає Юлія. — Діти розважалися тим, що малювали на стінах. Моя донька написала на стіні слова гімну... Ми злякалися, щоб через нього нас не розстріляли. Завісили сумками”.
Під кінець окупації військові примушували полонених вчити гімн росії і наказували співати його...
Третього квітня ЗСУ змогли звільнити Ягідне від рашистів. Ту щемливу зустріч з українськими військовими люди згадують зі сльозами на очах.
“Я підбігла до українського солдата і міцно обійняла, наче сина”, — каже Світлана Пархомчук.
“У нас було маленьке зелене село, де мешкало 170 щасливих родин, ми вирощували ягоди та розсаду, торгували на ринках, своїми мозолями заробляли собі на життя. Ми трудились на своїй землі, бо хотіли дати гарне майбутнє нащадкам. Та клята рф усе відібрала у нас, — каже Світлана Пархомчук. — Людям просто нема де жити, у Ягідному залишилось лише 70 людей...”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому приходять повістки, якщо весняний призов скасували
