Позаду вже понад 600 днів українського спротиву. Однак немає бодай натяку на те, що найближчим часом повномасштабна війна може закінчитися. Ворог активно наступає на Сході, а українські захисники щодня віддають своє життя і здоров’я за нашу свободу. Втрати — і санітарні, і незворотні — потребують негайного поповнення, але охочих стати на захист своєї країни дедалі менше. Що ж робити?
Командир роти 80-ї ОДШБр Владислав Шевчук вважає, що в Україні слід проводити більш масштабну мобілізацію. Зокрема, мобілізувати до війська й жінок.
“Влада і військово-політичне керівництво рано чи пізно до цього додумаються, там сидять недурні люди”, — зазначив військовий. У суспільстві одразу ж розгорілася дискусія: хтось вважає, що жінки повинні служити нарівні з чоловіками, а інші обурюються, мовляв, війна — аж ніяк не жіноча справа.
А от на думку колишнього народного депутата, а нині військовослужбовця Нацгвардії Андрія Іллєнка, питання браку особового складу у ЗСУ можна вирішити мобілізацією... засуджених, які перебувають у виправних закладах.
То чи варто мобілізувати до війська жінок і ув’язнених? На цю тему дискутуємо з Оксаною Рубаняк, старшим солдатом, військовослужбовицею підрозділу 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, Сергієм Назаренком, юристом, лейтенантом 503-го окремого батальйону морської піхоти, Сергієм Грабським, військовим експертом, полковником запасу, та Сергієм Стареньким, колишнім головою Державної пенітенціарної служби України.
— То чи повинні жінки служити нарівні з чоловіками, як-от в Ізраїлі?
● О. Рубаняк:
— Я вважаю це правильним рішенням. І ми вже маємо такі приклади в армії. Однак через стереотипи в нашому суспільстві досі вважається, що захисники — це лише чоловіки, а жінкам залишається чекати на них удома. На мою думку, це — пережитки минулого. Зі свого досвіду скажу, що жінки можуть повноцінно виконувати військові обов’язки нарівні з чоловіками.
Фізично слабша за чоловіка жінка може виконувати “розумову” роботу у війську. Наприклад, стати навідницею, коригувальницею, працювати з БпЛА. У цих сферах дуже потрібні люди з відповідними здібностями, і така робота не є фізично важкою. Зрештою, в армії багато інших професій, не менш важливих і потрібних, де можуть бути залучені жінки, як-от бухгалтер, пресофіцер, замполіт, психолог. Було б бажання служити!
● С. Грабський:
— Чи маємо ми сліпо копіювати ізраїльський досвід, виходячи з наших сьогоднішніх реалій? Ні. Тому про тотальну мобілізацію жінок в Україні нині не йдеться.
В Ізраїлі щонайменше три покоління жили в умовах війни, тобто постійної загрози. Чи існуватиме в нас надалі така загроза, з якими викликами ми стикнемося в наступні десятиліття, сказати дуже важко. Знову ж таки, Ізраїль — невелика країна, і там діє фактор відстані. У нашому випадку цей фактор не є критичним, бо наші відстані зовсім інші. Тому не потрібно, щоб уже завтра всі жінки йшли в армію.
З другого боку, держава має розробити програму заохочення жінок до служби в армії. Бо армія — це не просто людина з автоматом, це сила-силенна спеціалістів різних категорій, які потребують спеціальної фахової підготовки. Жінки, наприклад, могли б бути залучені до інформаційно-психологічних операцій. Заохочення жінок до служби в армії має бути одним з пріоритетів, щоб раціональніше використовувати мобілізаційний ресурс, який маємо в Україні. Але, повторюю, тотально забирати всіх жінок до армії не потрібно.
— Чи багато жінок служить в армії? З якими викликами вони стикаються?
● С. Назаренко:
— Наскільки мені відомо, у лавах ЗСУ наразі служать приблизно 30 тисяч жінок — на різних посадах, з різними званнями, є і жінки, які дослужились до генеральських погонів. У підрозділі, який я очолюю, є дівчина — командир відділення, за званням молодший сержант. Я вам скажу, що нелегко бути командиром відділення морських піхотинців. Але вона справляється!
● О. Рубаняк:
— Найголовніший виклик — це сприйняття жінок чоловіками у своєму підрозділі. Нормально сприймається, коли жінка медичка чи бухгалтерка, чи якщо вона працює у штабі. Але коли дівчина служить у стрілецькій роті, то це для чоловіків нонсенс! На якій лінії оборони я б не перебувала, те, що я піхотинець, завжди викликає у чоловіків подив. Щодня потрібно доводити, що ти можеш бути з ними нарівні.
Був випадок, коли командир одного з батальйонів сказав, що жінки на передовій мають жити в окремих бліндажах. Це як? А якщо жінка одна у підрозділі, то що — для неї слід облаштовувати одномісний бліндаж? Чи їй потрібно бігти у бліндаж на іншому кінці посадки? Це ідіотизм! Звісно, що так поводяться не всі. Зауважила, що ставлення до жінок у підрозділі значною мірою залежить від командира. Якщо командир ставиться до жінки з повагою, то і його підлеглі будуть так робити.
— Вважається, що жінки набагато емоційніші за чоловіків. Це не шкодить вашій роботі?
● О. Рубаняк:
— Це залежить від людини, а не від статі. Відверто кажучи, інколи я зустрічала на фронті чоловіків, які були набагато емоційніші та психологічно вразливіші, ніж я.
— Чи реально запровадити в Україні загальну мобілізацію жінок?
● О. Рубаняк:
— Думаю, що реально, але для цього потрібне бажання влади й законодавчі зміни. Але, з іншого боку, якщо мобілізувати всіх — і чоловіків, і жінок, то хто тоді залишиться? Молодь на фронті закінчується. Боюся, що патріотична частина суспільства загине в цій війні. Що тепер однозначно нам треба, так це більше зброї, боєприпасів, нормального і якісного спорядження.
— А як оцінюєте ідею мобілізовувати тих, хто перебуває у виправних закладах?
● С. Назаренко:
— Ця ідея була втілена на початку повномасштабного вторгнення, за своєю цивільною спеціальністю я якраз був дотичний до цього питання. Приблизно 1320 осіб добровільно зголосились захищати батьківщину в обмін на акт про помилування. Звісно, були чіткі критерії, хто може служити, а хто ні. Також приблизно 400 особам був змінений запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов’язання з метою залучення їх до служби в лавах ЗСУ. Перед цим досить швидко була напрацьована й прийнята відповідна законодавча база для цього. Тобто добровільно вирішити воювати засуджені можуть, а примусово їх мобілізовувати — не кращий варіант. Банально їх треба охороняти, бо вони можуть втекти зі зброєю.
Та найголовніше — примусова мобілізація засуджених порушуватиме міжнародне законодавство, відповідно до якого держава несе відповідальність за життя людини, яка перебуває у місцях позбавлення волі. З таким підходом про Євросоюз треба буде забути.
На мою думку, не треба вигадувати велосипед. Єдине, що потрібно зробити — це забезпечити рівність громадян. Щоб служити пішли всі військовозобов’язані чоловіки, які не мають відстрочки, зокрема за станом здоров’я. Тоді не виникне питання про мобілізацію ні жінок, ні засуджених. Повірте, мобілізаційного резерву в нас багато.
● С. Грабський:
— Можна було б розглянути альтернативне відбування покарань для засуджених. Але це стосується тільки тих злочинів, які не становлять суспільної небезпеки, злочинів із необережності. Така категорія осіб могла б працювати у ремонтних майстернях, інженерних підрозділах. Але це рішення має бути винятково добровільним. Ми не росіяни, щоб відправляти засуджених примусово на фронт. Служба в ЗСУ — це не покарання, а обов’язок кожного громадянина.
● С. Старенький:
— З початку повномасштабного вторгнення практика мобілізації в’язнів уже тестувалася, але вона не прижилася. Частина осіб, яких помилували, або ж яким змінили міру запобіжного заходу з обов’язком далі піти служити, так і не з’явилися до військкомату. І відповідальність з юридичної точки зору за це не наступає. А зворотного шляху немає — назад повернути таку людину до покарання неможливо.
Замість мобілізації засуджених, я б звернув увагу на те, що в нас приблизно 200 тисяч поліцейських, які перебувають на спеціальному обліку. А військкомати чомусь не бачать цього ресурсу.