Сьогодні в магазинах і на ринках — просто шалений вибір продуктів на будь-який гаманець і смак. Сучасній молоді, а тим більше дітям, не вкладається у голові, що менше ніж 100 років тому на цих територіях був тотальний голод. А ті, хто пережив ці страшні події, кажуть — сьогодні ми живемо, наче у раю.
До річниці вшанування жертв голодоморів ми поспілкувалися з очевидцями тих подій і розпитали, що вони думають про сучасне життя.
“Тепер прекрасно люди живуть! Ліпше не може бути! І ще жаліються, що погано. Та де ж то погано?” — каже 102-річна Олена Рибалко. У страшному 1932-му їй виповнилося 15, вона жила на Вінниччині, навчалася у медучилищі. “От нам тоді видавали 200 грамів хліба на людину. На долоні був номер, і з тим номером я стояла в черзі за хлібом цілу ніч.
Дід та бабуся померли з голоду, батька посадили в тюрму, мама нас не пускала на вулицю — боялася, щоби нас не з’їли. Пам’ятаю, у нас у горшочку було може з пів кілограма крупи. Мама сказала, що то для трьох дітей. Але крупу забрали зі словами “нехай здихають з голоду”...
Ми гризли сирі буряки, листочки з капусти й були щасливі навіть цьому, не казали, що нам погано. То як можна казати, що тепер недобре життя? Люди, цінуйте та любіть те, що маєте нині! Я дякую Богу, що дожила до такого часу. Я люблю свою вільну Україну!”
“Мама з дитинства виховувала мене так, що не можна й крихти хліба викинути, — розповідає син Олександр. — Ми робимо багато запасів на зиму. Мама дуже трепетно ставиться до їжі”.
***
92-річна Зіновія Сеник, моя прабабуся, народилась та живе у селі Ворничани Чернівецької області. Вона була однією з п’яти дітей у сім’ї і добре пам’ятає голодні роки. І нині для неї кожен шматок хліба є цінним — вона нізащо його не викине.
Про той страшний період каже: “Дай Боже, щоб найгірший ворог не пізнав того, що я пережила”. І додає: “Дитино, нема чого нарікати — сьогодні добре жити. Бо як згадую, як ми голодували... Тоді усі продукти в казну збирали. Пам’ятаю, я ховала мішечки пшона в хліві, щоби мати хоча б трохи їжі”...
92-річна Зіновія Сеник каже: “Дитино, нема чого нарікати — сьогодні добре жити”.
“Бабусю, а як вам зараз живеться?” — питаю.
“А тепер дав Бог життя добре — маємо дякувати! — каже. — Гріх на щось нарікати”.
І прадідусь Василь часто повторює: “Не гнівіть Бога... Є що їсти”.
***
92-річний Іван Галан народився 1927 року в селі Розсохуватка (нині Черкаська область). У родині росло четверо синів.
“У 1932 році по хатах простих людей нишпорили, вимітали та нищили все, забирали навіть останнє з черепка, — розповідає пан Іван. — Пам’ятаю, батько тихо говорив: “Бандіт, душогуб той Сталін”, а мама гірко плакала. Найменший брат у 1933-му помер з голоду... Ми шукали перемерзлі овочі, траву їли, бігали в поле за колгоспним житом, бо нас за таке тільки били, а дорослих у тюрму садили. Не знаю, як ми вижили... Та я досі не можу викидати хліб.
92-річний Іван Галан не може викинути хліб, тож підгодовує ним пташок.
А тепер... Тепер життя інше. Люди не цінують те, що мають. У час Голодомору ми варили суп з сухого листя, аби вижити, і повірте, коли у дорослому віці я їв простий суп дружини... Це небо й земля. Ті, хто не жили в страшні роки Голодомору, думають, що все в Україні погано. Помиляються. Якби наші батьки воскресли зараз, то сказали б, що ми живемо у раю! Тож треба радіти й надіялись на краще. Трудитись і дбати про себе та свою сім’ю”.
Син пана Івана, Олександр, показує на підвіконні шматок хліба, який батько не викинув, а залишив їсти пташкам.
“І вірші Шевченка нині можна вільно читати, — каже дід Іван. — Я часто ходжу до пам’ятника Тарасові Шевченку, своєму земляку. Люблю його вірші, особливо: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також: Шість років з часу Революції Гідності. Дороги назад нема
