Тринадцять золотих, тринадцять срібних та вісім бронзових нагород — такий багатий урожай медалей зібрала збірна України з паверліфтингу на чемпіонаті світу, який закінчився в Ісландії. Наші чоловіча й жіноча команди фінішували першими в загальнокомандному заліку.
До того ж Україна стала автором світового рекорду. Зокрема, Дарія Русаненко, виступаючи у ваговій категорії до 84 кілограмів, у присіданні показала результат 279,5 кілограма, що є найкращим показником за всю історію паверліфтингу.
“Перед початком чемпіонату світу планувала йти на рекорд, — каже 23-річна Дарія Русаненко. — Була готова і морально, і фізично. Дуже багато працювала — двічі на день, крім неділі. Одне тренування тривало від двох до чотирьох годин. Тож зовсім не здивована тим, що побила рекорд”.
Срібний призер чемпіонату світу — 2024 й особистий тренер рекордсменки Костянтин Мусієнко вважає, що в Ісландії вона насправді двічі встановила світовий рекорд. “Після того, як Дарія у другій спробі поставила новий світовий рекорд, вона у третій спробі наважилася на результат 290 кілограмів. І присіла з цією вагою! Судді навіть зафіксували рекорд. Однак згодом журі скасувало результат, бо нібито побачило недостатню глибину присідання. Ми ж вважаємо, що Дарії не треба було присідати ще нижче й що спробу треба було зарахувати. Та все одно ми задоволені, бо Дарія третій рік поспіль побиває власні світові рекорди. Цього разу вона оновила світовий рекорд на пів кілограма”, — зауважує тренер.
За словами Дарії Русаненко, до цієї висоти вона крокувала десять років. “Почала займатися паверліфтингом з 13-ти, — розповідає спортсменка. — Пригадую, прийшла у спортзал і була єдиною дівчиною серед хлопців. І вже за пів року виграла чемпіонат України. Це мене дуже надихнуло. Отримую задоволення від паверліфтингу”.
Тренер відзначає і морально-психологічну стійкість своєї підопічної. “Дарія народилася та зростала у Дружківці на Донеччині, — каже Костянтин Мусієнко. — Коли почалася повномасштабна війна, то ми ще два місяці перебували у рідному місті. А як зрозуміли, що тренуватися неможливо, то вирішили покинути Дружківку. Знайомий знайшов нам прихисток у Снятині, що на Івано-Франківщині, де й досі живемо. А на тренування добираємося до Коломиї 40 кілометрів. У Дружківці залишилися мої батьки, сестра й бабуся Дарії, та й мама її мешкає неподалік цього міста. Звісно, Дарія дуже переживає за них, бо все-таки до Часового Яру, тобто до лінії бойових дій, якихось 18 кілометрів”.
