На п’єдестал Євро-2023 з легкої атлетики піднявся спортсмен, який пережив окупацію в Херсоні, і його колега, в якої мама загинула від ракети. А на Кубку Європи з греплінгу тріумфувала українка, яка разом з рідними ледве вибралася з окупованого росіянами міста…
“Я НЕ ХОЧУ СКИГЛИТИ. Я ВИХОДЖУ І БОРЮСЯ”
На легкоатлетичний чемпіонат Європи, який відбувся у Стамбулі, Україна відправила лише десять атлетів — найменше за всі попередні роки. Утім чотири спортсмени здобули медалі.
У скарбничці України — золота, срібна і дві бронзові нагороди. Перше місце у секторі для стрибків у висоту прогнозовано здобула Ярослава Магучих. Тут же бронзу виграла Катерина Табашник. Знову ж таки у дисципліні “стрибки у висоту”, але вже серед чоловіків, срібло здобув Андрій Проценко. Четверта наша медаль — бронзова — дісталася Романові Кокошку у штовханні ядра.
Срібло Андрія Проценка і бронза Катерини Табашник стали особливими. І ось чому.
На початку російського вторгнення Андрій Проценко опинився в окупації на рідній Херсонщині та провів там більше місяця. Спортсмен тренувався на ріллі між парниками з розсадою. Здавалося, ця війна поставить крапку у кар’єрі 34-річного спортсмена. Але він зумів повернути спортивну форму і зійшов на п’єдестал пошани.
“Щоб мене перемогти, нідерландцеві Дуве Амельсу довелося поставити національний рекорд, — усміхається Андрій Проценко. — Він стрибнув на висоту 2,31 метра, а я — на 2,29. Хотілось здобути золото, але і срібній медалі я радий. Зрештою, попереду — тривалий літній сезон, етапи Діамантової ліги, чемпіонат Європи на відкритому повітрі... Ще буде час, так би мовити, розстрибатися”.
Для 28-річної Катерини Табашник це Євро буде пам’ятним подвійно. Вона здобула першу у своїй кар’єрі медаль континентального чемпіонату. Її присвятила своїй мамі, яка загинула у серпні в Харкові після прямого влучання російської ракети у будинок...
● Катерина Табашник. Фото uaf.org.ua
“Це моя перша медаль Євро у дорослому спорті. Я б мала радіти, але... Усередині мене — біль і спустошення. Те, що відбувається у моїй країні, те, що сталося з моєю сім’єю, залишає незагойні рани, — каже Катерина Табашник. — Я не хочу скиглити. Я виходжу і борюся. І робитиму так надалі”.
“ЛЮБЛЮ, КОЛИ НА МОЮ ЧЕСТЬ ЛУНАЄ ГІМН УКРАЇНИ”
У Бухаресті закінчився чемпіонат Європи з греплінгу (спортивне одноборство), на якому збірна України виборола аж вісім нагород: 3 золоті, 1 срібну та 4 бронзові. Єдину золоту медаль у скарбничку жіночої команди поклала 33-річна Вікторія Синявіна. Їй не було рівних у ваговій категорії до 58 кілограмів.
● Момент оголошення перемоги Вікторії Синявіної. Фото facebook.com/Grapplingua
“Вікторія десять років займається одноборствами, сім з яких — греплінгом, — каже її особистий тренер Сергій Чередниченко. — Вона неодноразово була призеркою чемпіонатів світу та Європи. Торік на Кубку Європи виборола бронзову медаль, а тепер — золоту. Крім досвіду, запорукою успіху є її шалена мотивація, Вікторія працює дитячою тренеркою, тож хоче своїми успіхами надихати вихованців на перемоги”.
“Для мене це велике задоволення, коли на мою честь за кордоном лунає гімн України та майорить синьо-жовтий прапор, — каже Вікторія Синявіна. — Заради цього важко працюю і ніколи не жаліюся. До речі, я й свою донечку вже привчаю до греплінгу”.
Новоспечена володарка Кубка Європи тріумфувала навіть попри те, що через вторгнення Росії зробила паузу у тренуванні.
“24 лютого 2022 року з донькою перебувала у Сумах, де ми мешкали, — розповідає Вікторія Синявіна. — Після нападу росіян вирішила покинути місто. Було б логічно їхати в центральну чи західну частину України, але ми повернулися до рідного Тростянця, який ще ближче до кордону з Росією, ніж Суми. Чому? Бо хотіла бути поруч з батьками та братом. Зі згодом окупованого рідного міста не виїхали через великий ризик... Довелося б пережити справжнє пекло, щоб вийти зеленим коридором. Ми мали б пішки пройти центром міста, де було багато ворожої техніки. Усіх, хто виходив, рашисти принизливо перевіряли: змушували роздягатися до спідньої білизни. Також забирали всі цінні речі, гроші...”
Під час окупації дівчина занедбала спорт. “Неможливо тренуватися, коли здають нерви, — розповідає чемпіонка. — Було страшно. Сусідню вулицю рашисти вщент розбомбили. А ще боялася за батька та брата, бо були випадки, коли вороги силоміць забирали наших земляків до своєї армії. На щастя, лихо оминуло нашу оселю. Тепер я дуже рада, що можу прославляти Україну. Певна: ми обов’язково переможемо у війні”.
