У Борисполі збірну України зі змішаних єдиноборств зустрічали з квітами та короваєм: ще б пак, на чемпіонаті, де змагалося близько 300 учасників, 18 наших бійців здобули перше загальнокомандне місце. П’ять золотих, три срібні і три бронзові нагороди! Валентина Семаль вийшла з літака із золотою медаллю на грудях. Під оком — величезний синець.
— У якому поєдинку вас нагородили такою “красою”?
— У фінальному. Перші два бої я відпрацювала на одному подиху. А у фіналі було важче. Суперниця з Росії мене не пошкодувала. Але через адреналін я навіть не відчула болю. Загалом, спокійно ставлюся до таких травм — у нас контактний вид спорту, ушкоджень не уникнеш. Вважаю, що шрами прикрашають спортсменів. Я, до речі, не приховую їх макіяжем.
— Як довго відновлюєтесь після таких змагань?
— Це залежить від поєдинків. Буває, що бій — ніби розминка, а деколи для переможеного все може обернутися серйозними травмами. Щодо цих змагань, то скажу вам — руки перестали боліти десь на шостий день.
— Що для вас страшніше — больовий прийом чи задушливий?
— Я намагаюсь уникати таких ситуацій. Але якщо вже попалась... Є такі больові прийоми, терпіти які неможливо, потрібно відразу здаватись, бо буде важка травма, яку довго лікуватимеш. А коли застосовують задушливий прийом, ти просто засинаєш. За декілька секунд приходиш до тями, але важких наслідків для організму немає. Тому краще вже задушливий прийом — здоровішим будеш.
— Крім золотої медалі, отримаєте ще щось за цю перемогу?
— Мені надіслали контракт на участь у професіональних боях. Я його підпишу, бо це шлях нагору, це призові за участь, за перемоги, за видовищність. Плюс я ще мала б отримувати стипендію — чотири тисячі доларів на рік.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українську легкоатлетку впіймали на допінгу
