Гліб Бондаренко — дуже скромний хлопчик із Харкова. За словами мами, він — звичайна дитина, проте з незвичайним добрим серцем. До війни ходив до школи, мав чимало друзів і був дуже активним.
“Син любив їздити до Куп’янська (сьогодні там в окупації лишились його бабуся та дідусь та багато друзів і колишніх однокласників, з якими сьогодні немає зв’язку). Любив гуляти Харковом, любив розважальні майданчики в торговельних центрах. Ганяв м’яча з хлопцями. Мріяв цьогоріч вступити в кадетський корпус, відвідував тренажерний зал. Але ця клята війна відібрала в нього дуже багато”, — розповідає 44-річна Ірина Бондаренко, мама юного рятувальника.
У лютому сім’я певний час переховувалась від обстрілів росіян у міському метро. Потім зрозуміли, що повертатися до квартири — зась.
“Із самого початку війни ми переховувалися на станції “Армійська”, пробули там до травня. Гліб волонтерив, допомагав людям як міг. Ходив із дорослими чоловіками тунелями по харчі на інші платформи, роздавав їх людям, опікувався меншими дітьми. Його там пам’ятають усі співробітники, — каже пані Ірина. — У червні ми таки повернулися додому. Ставало тихіше, тож ми сподівались, що надалі буде менше обстрілів”.
Та одного дня рашисти зі “Смерчів” вдарили по майданчиках, де саме гралися діти.
“Ми з хлопцями були біля гойдалок, — згадує той страшний день Гліб Бондаренко. — Мені подзвонила мама, щоб я йшов додому. Раптом ми почули страшні звуки. Я глянув угору — побачив, що щось летить. Хотів забігти в під’їзд, думав, що мій друг відчинить двері, але в нього не було ключів. Я притиснувся до рогу. Поруч впала перша бомба. Я смикнув до себе іншого хлопчика, Рому, і закрив його собою, щоб у нього не влучило. Осколок потрапив у мене”.
Школяр весь у крові прибіг додому. Його відразу госпіталізували. Осколок від касетних боєприпасів прошив хлопчику руку, пробив легені та зупинився у серці. Його скерували до львівського шпиталю, звідти — у німецьку клініку “Шаріте”.
“Позаду дві дуже важкі операції. Остання тривала вісім з половиною годин. Осколок із серця дістали, це головне, — каже мама. — Тепер у сина проблеми з легенями, він затримує дихання лише на 20 секунд, йому важко бігати, важко ходити сходами. Потрібні час і реабілітація, аби син відійшов від пережитих жахіть. Він дуже сумує за довоєнним життям. За своїм котом, який залишився у знайомих, за друзями... Віримо в перемогу України, у те, що зможемо знову жити щасливо”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як формують 47-й Штурмовий полк ЗСУ
