Андрій Голопапа родом із Вараша, що в Рівненській області. Коли розпочалася велика війна, студент другого курсу столичного вишу добровільно пішов у військкомат. Через вісім місяців отримав на фронті важке поранення, яке призвело до ампутації ноги. Попри складну травму, Андрій ніколи не втрачає оптимізму. Хлопець знайшов нові захоплення, завершує реабілітацію та організовує збори коштів на підтримку ЗСУ.
“Пригадую, у перші дні війни людей у військкоматах було дуже багато. Списки добровольців просто не встигали формувати. Коли ж дійшла моя черга, то мене направили в 101-шу бригаду. Більше як місяць я охороняв адміністративні будівлі в Києві від ворожих ДРГ”, — розповідає Андрій Голопапа.
Влітку минулого року хлопець мав їхати на навчання у Велику Британію, а після цього одразу на фронт. “Перед навчанням командир дозволив взяти відпустку. Я вирішив скористатися моментом, бо не знав, коли знову зможу побачити свою кохану, і освідчитися їй”, — каже військовий.
Андрій і Тетяна — однокурсники, але ближче познайомилися на одній зі студентських вечірок восени 2021 року.
“Андрій захопив мене своєю щирістю та розумом. У нас схожі погляди на життя. Також ми обоє негативно ставимося до шкідливих звичок — спиртного, куріння, — розказує 19-річна Тетяна Бунькова, наречена хлопця. — Коли Андрій приїхав у відпустку, то подарував мені обручку, яку сам зробив із гільзи. І освідчився”.
...У вересні в складі одного з підрозділів бригади Андрій Голопапа поїхав виконувати завдання у район Горлівки на Донеччині. На фронті командир дав йому позивний “Отець”. Андрій пояснює: “Я йому був чимось схожий на військового капелана. На мені були браслети, кулони, а ще моя статура зовсім не нагадувала бійця — я був дуже худорлявий і високий. Ну й моє прізвище скорочено звучить як “папа”.
На східному фронті Андрій пробув п’ять тижнів. 25 жовтня у табір наших військових прилетіла міна й вибухнула в метрі від хлопця.
“Ми відпрацювали зміну, саме вечеряли. Я ще в той момент говорив з мамою по телефону. Вона, до речі, чула вибух, — пригадує Андрій. — Я впав і побачив... залишки своєї ноги. Навколо були й інші поранені. Евакуація була складною, адже побратимам довелося довго нести нас під обстрілами”.
Андрія доправили в лікарню у Дружківці, де йому ампутували ліву ногу. Далі пораненого відправили в реанімацію у Дніпро.
“Про поранення я дізналася від мами Андрія. Вона написала мені одну фразу: “Він — 300”. Подробиць тоді ще не знала, — каже Тетяна. — Разом з його батьками поїхали в лікарню у Дніпро.
Спершу не знала, як реагувати... Для всіх це було шоком. Але вирішила заспокоїтися і не панікувати. Подумала, що поплакати ще буде час, а зараз треба взяти себе в руки й сприймати те, що трапилося з Андрієм, з холодним розумом”.
Тетяна увесь час підтримувала коханого. Вони почали разом писати картини, які виставляють на благодійний аукціон, а кошти передають на потреби військових.
“Я малюю вже давно, це моє хобі. Вирішила “заразити” ним Андрія, адже це чудовий спосіб відволікатися від стресів, оговтатися після поранення, — каже дівчина. — Але підтримка, на мою думку, в таких випадках має бути різнопланова. Це не тільки спільні захоплення, а й щирі розмови і, можливо, часом неприємні слова, які доводилося йому казати. Поясню. Коли в Андрія ще не було протезу, люди дико реагували на нього — витріщалися, тицяли пальцем. Він це сприймав агресивно, почувався розчарованим”.
У травні Андрій отримав протез у центрі реабілітації та протезування для постраждалих від війни. “Перший тиждень був дуже важким. Боляче було ходити на протезі — 10 хвилин я йшов, а 30 — відпочивав. Проте з часом став звикати”, — розповідає хлопець. Через декілька днів після виписки Андрій вирішив взяти участь у веломарафоні в рідному місті — 102 кілометри він подолав за 6 годин 50 хвилин!
“Два роки тому я вже брав участь у такому марафоні. Мені захотілося спробувати свої сили зараз, — мовить хлопець. — Щиро кажучи, думав, що це буде легше. (Усміхається). Але радий, що все вдалося. Велика заслуга в цьому мого батька, який всю дорогу їхав поряд і підтримував мене”.
20-річний військовий радить усім ніколи не втрачати оптимізму. “Варто в усьому шукати плюси. Наприклад, користуватися громадським транспортом, де зазвичай тісно, мені тепер легше — одну ногу можна “зняти”. А ще я завжди матиму місце на парковці”, — жартує хлопець.
А ось про весілля пара поки що не думає. “Хочеться відсвяткувати цю подію у мирній країні. Тож з одруженням зачекаємо до нашої перемоги. А вона обов’язково буде”, — впевнений Андрій.
