У 2020 році Юлія Зубченко підписала контракт із Національною гвардією України та приєдналася до полку “Азов”. У травні минулого року на бункер, де розташовувався шпиталь медикині, окупанти кинули авіабомбу. Юлія загинула на місці. Лише через десять місяців батьки змогли поховати доньку в рідному Світловодську, що на Кіровоградщині. Військову посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“Юлечка була дуже бажана дитина. Я довго не могла завагітніти, довелось пережити операцію, аби відчути радість материнства, — зі сльозами каже мати дівчини Людмила Зубченко. — Донечка змалечку була життєрадісна, турботлива, товариська. Любила музику, гарно співала.
У 10 років Юля заявила, що бачить себе тільки у медицині. Пам’ятаю, переконувала її, що, може, краще вивчитися на вчительку, але донька стояла на своєму. Після дев’ятого класу вона вступила у Кременчуцький медичний коледж і здобула спеціальність фельдшерки.
Невдовзі Юля вийшла заміж та народила сина Артема. Але сімейне життя не склалось. У 2019 році жінка здобула фах провізорки у Національному фармацевтичному університеті у Харкові. Працювала в аптеці, але вважала це рутинною роботою. Зрештою підписала контракт із Нацгвардією і приєдналася до полку “Азов”. Вона мала багато знайомих бійців звідти. Думаю, спілкування з ними вплинуло на її вибір”.
Через дзвінкий голос дівчині дали позивний “Сирена”. На її бронежилеті було написано: “Холодний розум, але серце палке”.
“Я часто возила онука до Маріуполя, щоб у вихідні Юля могла з ним проводити час. Донька дуже любила це місто, планувала там залишитись, купити квартиру. Мріяла, як поведе у Маріуполі Артемчика до першого класу”, — каже мама.
Востаннє, згадує мати, донька була вдома за три місяці до повномасштабного вторгнення. 24 лютого її застало у Маріуполі. У бойової медикині була можливість виїхати, бо жінок тоді відпускали до дітей, але вона відмовилась.
Польовий шпиталь Юлі переїхав на “Азовсталь” останнім. “Це були страшні дні. Я ночами не спала, тримала біля себе телефон, аби не пропустити дзвінок від дочки, — каже мама. — Вона ніколи не скаржилась, хоча я знала, що ситуація критична, води і їжі там було мало... Часто у повідомленнях Юлія писала, як нас любить, просила піклуватися про сина”.
7 травня Юля написала матері, що їй не страшно і що вона обов’язково повернеться додому. А 8 травня її не стало. У бункер, де розташовувався шпиталь, влучила авіаційна бомба. Через кілька днів патронатна служба полку повідомила рідним про загибель медикині. Тривалий час тіло Юлі не могли повернути з окупованого Маріуполя.
“Лише через 10 місяців прийшов лист з повідомленням, що ДНК моя і виявленого тіла збіглися, — каже Людмила Зубченко. — Артему довелося розповісти, що мама тепер є янголом на небі і постійно піклуватиметься про нього звідти.
Оформляємо документи, щоб стати опікунами внука. І, попри біль, щасливі від того, що хоча б маємо можливість піти на могилу до нашої донечки. Багато батьків і цього не можуть зробити...”
