На похованні Дмитра Коцюбайла головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став на коліно. “Це найвища нагорода, яку міг отримати воїн, — каже військовий ЗСУ з позивним Валіко. — Так хоронять знакових персон світового масштабу”.
Дмитро Коцюбайло виріс у багатодітній сім’ї на Івано-Франківщині. У 18-річному віці після участі в Революції Гідності став на захист України, у 2014 році командував взводом добровольців у складі ДУК “Правий сектор”, у 2015-му — окремою ротою, ще через рік став командиром 1-ї окремої штурмової роти “Вовки Да Вінчі” ДУК “ПС”. У 2021 році став першим добровольцем і наймолодшим командиром, який прижиттєво отримав звання “Герой України”.
“За фахом він був художником, тому обрав собі позивний Да Вінчі. Я не раз просив Дмитра щось намалювати, але щоразу він відмовлявся, казав, що повернеться до цієї справи після війни, — каже друг героя Володимир Рунець. — До його підрозділу “Вовки Да Вінчі” була черга, всі хотіли служити й воювати з Дмитром Коцюбайлом. У нього були неабиякі військові якості, свій досвід він здобував не у військовій академії, а в боях”.
“Вперше ми зустрілись у 2014 році в районі селища Піски (там, до речі, Дмитро отримав важке поранення). Він був малим хлопчиськом, але вже тоді я чув про легендарного Да Вінчі, — каже військовий ЗСУ з позивним Валіко. — Потім часто перетинались на фронті, зокрема в Дебальцевому, під Горлівкою, Ясиноватою, — дуже плідно працювали з його командою. Протягом усієї війни позивний Да Вінчі був у всіх на устах”.
Дмитро Коцюбайло стріляв з будь-якої зброї, щодня робив багато складної роботи й ніколи не втомлювався. Володимир Рунець запевняє: “У нього радіостанції не змовкали, весь час був у русі. Сьогодні ти бачив його на Донбасі, через два дні він уже під Херсоном. Знав усі свої позиції, міг із заплющеними очима по них пройтись, сказати при тім, де яка зброя, скільки є людей. Знав, як краще укріпити позиції й розташувати бійців, він був дуже досвідченим у цих питаннях”.
Друзі кажуть: “Да Вінчі не вважав себе героєм. “Попри всю героїчність, він був дуже тонкою й глибокою натурою, — додає Володимир Рунець. — Я не раз бачив, як Да Вінчі плакав через загибель його людей. Він ніколи не ставився до них формально чи як до підлеглих, а жив ними, хвилювався, робив усе для того, аби підрозділ був забезпеченим і функціональним, аби можна було ефективно воювати”.
“Торік 24 лютого до мене звернулась Аліна Михайлова — наречена Да Вінчі, керівниця медичної служби спецпідрозділу “Вовки Да Вінчі”. Й передала його прохання — допомогти вивезти з позиції їхнього прирученого вовка, — розповідає Олександр Тодорчук, засновник у UAnimals. — Вовк давно жив з цим підрозділом, був їхнім символом, бійці піклувались про нього як про члена команди”.
Розуміючи, що на їхній ділянці скоро почнуться запеклі бої, вирішили вивезти вовка на безпечну територію. Олександр Тодорчук багато років є зоозахисником, проте навіть його неабияк вразило прохання вивезти вовка саме в день повномасштабного вторгнення. “Тоді жоден водій не хотів їхати на Схід, — каже. — Але спільно з бійцями ми знайшли вихід. Відтоді вовк живе у реабілітаційному центрі. Саме цей випадок надихнув нашу команду на порятунок тварин із зони бойових дій”.
Олександр зауважує: навіть на цьому прикладі з порятунку вовка очевидно, що командир Да Вінчі започатковував правильні цінності в своєму підрозділі.
“Є люди справжні, а є фальшиві. Діма був справжнім! Він один з небагатьох допомагав мені шукати моїх синів, коли з ними зник зв’язок, дуже співчував моїй втраті, — ділиться Олег Бутусін. — Да Вінчі був неперевершеним воїном. У Бахмуті я декілька разів бачив, як він з ПЗРК підбивав ворожі вертольоти”.
“…Коли того дня почався обстріл, перше, що зробив Дмитро, — подбав про безпеку людей — журналістів, військових, — каже Володимир Рунець. — Потім по рації передали: “Да Вінчі поранений”. Підняли велику команду медиків, робили все можливе, аби його врятувати. Для цього було докладено титанічних зусиль, як, у принципі, при порятунку будь-якого пораненого військового”. На жаль, поранення виявились несумісними з життям...
Володимир Рунець додає, що найбільше Дмитро прагнув жити у вільній щасливій Україні! “Він став воїном, щоби ніхто нам не диктував, як жити. Казав: “Ми звільняємо Україну заради майбутнього наших дітей”, — пригадує Володимир. — Дмитро з Аліною були ідеальною парою, дуже гармонійно доповнювали одне одного. Я мріяв побачити їхніх дітей...”
“...Військовим може стати кожен, хто вдягне однострій, воїнами можуть стати тисячі. А таких, як Да Вінчі, — одиниці, — каже Валіко. — Це справжній лідер, український Александр Македонський. Більшість з нас за все життя не здатні зробити й 10% того, що за декілька років зробив Дмитро Коцюбайло.
Да Вінчі — не просто воїн і патріот, це знакова постать, яка увійде в історію нарівні з Тарасом Шевченком і Степаном Бандерою”.
“Це не просто людина, а наше знамено спротиву. Таких людей у масштабах держави більше немає”, — додає Олег Бутусін.
“Наш підрозділ зветься “Вовки Да Вінчі” саме тому, що ми завжди йшли за ним у бій. Він був для нас найкращим командиром, побратимом, лідером і взірцевим націоналістом”, — написали на своїй сторінці побратими. “За Да Вінчі!” — пишуть вони на кожному артилерійському снаряді...
