“Сергій був ковалем, — розповідає 40-річна дружина героя. — Сам навчився цієї справи. Він з дитинства гарно малював, тож і ескізи створював. Мав багато замовлень, люди цінували його роботу. Виготовляв ворота, лавки, перила, все йому вдавалось”.
Подружжя прожило разом 13 років, при тім Сергій підтримував спілкування з першою дружиною та 20-річною донькою Ліонеллою.
Молодший брат Віталій працював переважно на будівництві. Рідні кажуть: працьовитий був, не боявся важкої роботи. Понад два роки тому вирішив стати на захист країни. Сергій спершу відмовляв брата, бо той не служив в армії, не мав потрібних навичок. “Нічого, навчуся”, — твердо запевнив Віталій.
А після початку повномасштабного вторгнення Сергій Грегор також вступив до лав 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
“Спершу воював на території Запорізької області, потім — на Херсонщині, — каже пані Людмила. — Дзвонив раз на декілька днів, щойно повертався із завдання. Коротко звітував: “Усе нормально, я живий”.
Влітку цього року Віталій отримав осколкове поранення у плече, після лікування повернувся на службу.
Про те, що відбувалось на фронті, брати майже нічого не розповідали рідним. Лише зрідка в телефонній розмові Сергій казав дружині, що це пекло, і просив молитись. Востаннє він подзвонив коханій приблизно о шостій ранку дев’ятого вересня, попередив, що декілька днів не буде на зв’язку.
“Йдемо гриби шукати”, — пояснив. Пані Людмила знала цей шифр — він означає розмінування території.
Сергій так і не дізнався, що саме того дня (9 вересня) під Донецьком загинув його молодший брат Віталій... Через декілька днів після того пані Людмилі подзвонив командир Сергія: “Прийміть мої співчуття, ваш чоловік загинув 10 вересня”. Від вибуху міни зазнав численних осколкових поранень, несумісних із життям...
Сергій так і не дізнався, що саме того дня (9 вересня) під Донецьком загинув його молодший брат Віталій...
Спершу на Закарпаття привезли тіло Віталія. “Машину, в якій він їхав, розірвало, але його можна було впізнати, — каже пані Людмила. — Потім чекали декілька днів на тіло Сергія, аби поховати їх в один день...”
На упізнання старшого сина пішов 65-річний батько Михайло з невісткою. “Від побаченого тато знепритомнів”, — зітхає пані Людмила. Жінці віддали речі, які були при ньому, — натільний хрестик, армійський жетон.
Провести в останню дорогу двох братів прийшло безліч людей, приїхали й побратими загиблих. Вони розповідали рідним про те, якими воїнами були Сергій та Віталій Грегори. “Надійні, бойові хлопці, — казали військові. — Нічого не боялись, рвалися у бій, прагнули захистити Україну!”
Того дня не припинявся дощ. Люди казали, що то небо плаче за полеглими героями...
