Наталія Ніколаєва з Луцька — приклад мужності й витримки. Попри біль, вона вірила, що її 27-річний син — військовий медик 36-ї бригади морської піхоти Дмитро Селютін, якого рашисти взяли у полон у квітні 2022-го, повернеться додому. І весь цей час допомагала фронту. Брала участь в акціях й автопробігах на підтримку наших військовополонених. І при кожному обміні раділа за інших. І ось нарешті її заповітна мрія здійснилася — син повернувся додому й зустрівся з родиною.
“Свого сина я дочекалася через 29 місяців! Коли вперше почула голос Дмитра, в мене почалась істерика. Я і плакала, і дякувала, і просила в нього пробачення, — каже Наталія Ніколаєва. — Ще в школі син казав, що хоче служити, вступати до військового ліцею. Його батько був військовослужбовець. Але ми переживали за нього і переконали, що є інші професії, де можна служити людям. Зрештою Дмитро вивчився на фельдшера в медичному коледжі в Ківерцях. Потім йому запропонували місце завідувача фельдшерсько-акушерського пункту в селі, але там син пропрацював кілька тижнів. Сказав, що це не його і йде на строкову службу. Якось прийшла рознарядка, що бракує медиків на фронті. Дмитро зголосився. Сповістив нас уже після свого рішення. Сказав, що підписав контракт, їде на полігон, потрібні спальник, каремат. Звісно, це стало шоком. Та син попросив підтримати його рішення і зрозуміти. Я так і зробила. Із 2018 року Дмитро служив бойовим медиком у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Крім того, пройшов курс морського піхотинця”.
Повномасштабне вторгнення застало Дмитра Селютіна на Донеччині, де разом із побратимами він боронив Водяне, Широкине та Гнутове. Вранці 24 лютого окупанти почали бити по морських піхотинцях з важкої артилерії. За наказом командування бійці відійшли до Маріуполя.
“Син подзвонив наступного дня, переживав за нас, брата Єгора та сестричку Олександру. Просив їхати за кордон. А ще пояснював, як діяти при обстрілі, подати першу допомогу. У Маріуполі Дмитро перебував у шпиталі на заводі Ілліча, надавав допомогу пораненим, — розповідає мати. — Самі розумієте, як важко було працювати в тих умовах. 12 квітня 2022 року я дістала коротке повідомлення з невідомого номера: “Мамо, нас взяли у полон”. Вже тепер знаю, що то писала посестра Дмитра. Тоді за пів години зателефонував син і повідомив, що це все сталось, коли вони проривали ворожу колону. Просив не переживати й молитись за його повернення. Пізніше я дізналась, що в день, коли сина взяли у полон, він дивом вижив. Дмитро їхав у вантажівці, й туди влучив ворожий снаряд. “Урал” полетів у кювет, двічі там перевернувся. Дмитра врятував кевларовий шолом, який ми придбали ще в 2019 році. Під час удару він тріснув, але мій син уникнув травм. Крім того, 12 квітня Дмитро був змушений відпустити свою собаку Афіну, яка була його чотирилапим бойовим побратимом. Бо росіяни казали, що пристрелять її”.
Дмитра утримували в одному з СІЗО на території Росії, з якого вкрай рідко когось давали на обмін.
“30 серпня 2022 року я отримала від сина єдиного листа. У ньому він благав не лити сліз. Вибачався, що рідко казав, як сильно нас любить. А наприкінці підписався: “Твой непутевый сын”. Якось так гірко стало, що аж розплакалась, — зауважує Наталія Ніколаєва. — Понад два роки боролась за звільнення Дмитра й інших бійців. Ми проводили акції, мітинги, автопробіги, купували та розвішували борди. Я знайшла Афіну й змогла вивезти її з Донеччини через Європу додому. Посприяла цьому директорка Луцького зоопарку Людмила Денисенко. А ще я вела боротьбу за своє життя, адже в мене виявили онкологію. Не було навіть думки здаватись, бо ж мріяла дочекатись сина. Перенесла операцію, шість курсів хіміотерапії, тепер — у ремісії”.
Коли 13 вересня Наталія Ніколаєва почула голос сина, який повідомив, що нарешті вдома і дуже любить її та рідних, то не змогла стримати сліз.
“Я саме дитину зі школи забирала, і подзвонив Дмитро з невідомого номера. Радості не було меж. Знаю, що у полоні його називали “Главврач”, бо допомагав іншим як медик, витягував із важких психологічних станів наших бійців. До полону син важив до 90 кілограмів, а тепер, певно, десь 65. Коли Дмитро переодягався, побачила два отвори у нього на спині. Запитала, що це. Син змовчав. А це сліди від електрошокера, їх було так багато, що не встигали гоїтися, — ділиться моя співрозмовниця. — Дмитро каже, що у полоні був постійний моральний пресинг. Росіяни брехали, що Україна про них забула, що їхня армія вже біля Дніпра... Син розповідав, що за ті два роки не бачив овочів і фруктів. Не раз з хлопцями уявляли, як пахнуть огірки, помідори, яблука. Тепер Дмитро проходить реабілітацію на Вінниччині, бо має проблеми із здоров’ям. Та й сильно схуд, обличчя жовто-сіре, а губи помаранчеві. Проте сина полон не зламав. Він планує вивчитися на військового психолога й далі служити”.
