Дівчина навчалась у фаховому коледжі Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника — отримала диплом педагога з відзнакою. Мала бути вчителькою, проте...
— Оксано, розкажіть, як вирішили долучитись до лав ЗСУ?
— Я росла в оточенні патріотів. Коли мені було 11 років, розпочалась російсько-українська війна, на фронт одним з перших пішов мій дядько. Він брав участь у боях за Іловайськ, унаслідок чого потрапив у полон. Згодом його звільнили. Нині він теж воює. Тож я маю з кого брати приклад. Зрештою, у мене багато друзів, знайомих, які захищають Україну на передовій. Крім того, я навчалась на військовій кафедрі ПНУ імені В. Стефаника. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії, я зрозуміла, що маю долучитись до ЗСУ.
— Як батьки сприйняли таку новину?
— Вони певний час не знали про моє рішення. Я не говорила їм, бо не хотіла, щоб вони хвилювались. Батьки просили мене повернутись до них додому, але я не захотіла. Сказала, що мушу залишатись в Івано-Франківську, бо волонтерю. Насправді ж уже готувалась до служби...
Мама й тато дізнались, що я у ЗСУ, приблизно через два місяці. Їм розповіли родичі, які побачили моє фото в інтернеті. Тато зателефонував і перепитав, чи справді служу. Я зізналась. Тоді він сказав: “Уперед, доню! До перемоги!” Він знає: якщо я вже щось задумала, то мене ніхто не зупинить.
— Чому вирішили стати саме кулеметницею?
— Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72-ї ОМБр були вільні посади в кулеметному взводі, тому ми з хлопцями, з якими я товаришую, вирішили стати кулеметниками.
— Як вчились стріляти?
— На військовій кафедрі практики у мене не було, лише теорія. Стріляти з кулемета вчилась уже на полігоні.
Для роботи з кулеметом потрібно три людини: стрілець, навідник і номер обслуги. Я — стрілець, але інколи з хлопцями міняємося обов’язками. До точки нас везе машина, далі хлопці несуть триногу і дугу, а я — два короби, вага одного — приблизно десять кілограмів. Плюс на тобі ж ще все спорядження. Звісно, важко, але даю з цим раду. Коли хлопці хочуть допомогти, я відмовляю. Сама справляюсь!
— Як загалом почуваєтесь у компанії побратимів?
— Спершу я була сором’язливою, а тепер уже звикла до чоловічої компанії. Військові мені — як брати, а сприймають мене як сестру, а не особу для залицянь. Якось у бліндажі було дуже мало місця і мені з побратимом довелось ночувати в одному спальнику. Мої ноги — до його голови, а його — до моєї. Спокійно поспали собі. У нас дуже дружні стосунки.
Загалом я виконую всі завдання нарівні з хлопцями. Звісно, спершу жінку в армії сприймають як особу, котру треба захищати й оберігати, але в моєму випадку всі швидко зрозуміли, що я сама можу захистити і себе, й інших.
Спершу жінку в армії сприймають як особу, котру треба захищати й оберігати, але в моєму випадку всі швидко зрозуміли, що я сама можу захистити і себе, й інших.
До речі, дехто вважає, що жінка у взводі повинна обов’язково готувати їжу. Але це не так. У нашому взводі є хлопець, який чудово готує. А головне — любить це робити. Я за весь час лише двічі готувала молоду картоплю і салат.
— Ваш позивний — “Ксена”. Яка його історія?
— Якось ми придумували з побратимом собі позивні. Я запропонувала “Гуцулка Ксеня”, але він сказав, що це надто довго, і придумав “Ксена”. Розповів, що це персонаж із серіалу “Ксена. Принцеса-воїн”, і мені сподобалось. Усі кажуть, що позивний — бойовий, а це про мене. Якось хлопці знайшли металеву квітку, подарували мені її зі словами “Сталевій леді — сталеві квіти”.
— Які моменти найважчі на фронті?
— Коли хтось гине. На жаль, у нашому взводі є втрата. Загинув побратим, який став рідним мені... Коли його не стало, спершу в усіх був шок, потім — стадія неприйняття, заперечення, і лише згодом прийшло усвідомлення, що його вже немає. У цей момент було дуже боляче. Бувало, що ми мовчки сиділи з побратимами й плакали.
На фронті багато емоційних моментів. Пригадую, як у перший день, коли ми заїхали в зону відповідальності, підійшов чоловік, який втратив 22-річного сина на війні. Плакав і просив нас захистити землю від ворога й відвоювати нашу територію.
— Як піднімаєте бойовий дух?
— Співаємо! Ось нещодавно повертались з позиції й співали з побратимом “Гуцулку Ксеню”. А ще, коли є час, знімаємо відео для тік-тока. Так трішки відволікаємось. А ще я пишу вірші — про війну, втрати, переосмислення стосунків між людьми, людського буття. Підготувала вже приблизно 200 віршів для публікації нової збірки, яка має вийти наприкінці жовтня.
— Про що мрієте?
— Щоби Україна перемогла якомога швидше! Коли це станеться, я спершу відсвяткую це з побратимами, а тоді поїду додому до рідних. Планую зникнути на два тижні з усіх соцмереж і не відповідати на дзвінки, просто бути зі своїми найближчими людьми.
Мрію, щоб Україна стала на ноги після всього пережитого. Обов’язково відбудовуватиму її, адже хочу, щоб мої діти жили у вільній, незалежній, успішній країні й щоб ніколи не хотіли виїхати за кордон.
