З дитинства Андрій Жилін мріяв стати військовим. Але через бронхіальну астму й важку форму алергії про кар'єру військового довелося забути. Тож працював водієм, одружився з коханою Тетяною, у подружжя народилась донечка Діана. Після початку повномасштабного вторгнення уродженець селища Новодонецьке, що в Донецькій області, вступив до лав ТрО.
Рідні дуже важко сприйняли його рішення стати воїном, до того ж, його донечці ще не було й рочку. Аби заспокоїти найближчих, Андрій (тепер – боєць із позивним "Вампір") запевнив, що не воюватиме, а лише ремонтуватиме машини й копатиме окопи. Насправді ж став штурмовиком. Спершу брав участь у боях на Харківщині, потім -- на Херсонському напрямку.
Дружина Тетяна згадує: "Кожного разу Андрій казав лише, що вони виїжджають працювати, а тоді вимикав телефон. Потім телефонував, запевняючи, що все добре". Тож рідні так і не знали, що він – штурмовик.
Навесні бійці 142-ої окремої стрілецької бригади отримали наказ передислокуватися на Бахмутський напрямок. "Оскільки наша бригада складалась переважно з мешканців Донецької області, зраділи, що воюватимемо за рідні домівки", – каже Андрій. Вони штурмували посадки поблизу Кліщіївки. У той час Андрія Жиліна призначили командиром відділення.
"Вороги безперестанку стріляли по наших позиціях, застосовуючи в тому числі й артилерію, – пригадує воїн. – Здавалося, ніби в них безрозмірні запаси зброї". Ситуацію ускладнювали хронічні недуги Андрія, адже в степовому повітрі була велика концентрація пилку рослин. Щоби не задихатись, він постійно носив спеціальну маску й балаклаву.
Коли ж зазнав важкої контузії (через що впав зір і слух) та осколкових поранень, довелось зізнатись коханій. "Я тоді чотири дні не був на зв'язку. Знав, що Тетяна дуже хвилюється, – ділиться Андрій. – От і розповів, що не махав лопатою, а весь час брав участь у штурмах".
Дружина зізнається, що дуже важко це сприйняла: "Злякалась, з'явилась паніка". А 12 серпня Андрій попередив Тетяну, що деякий час не буде на зв'язку. "Вже тоді я почала тривожитися", – ділиться дружина.
Бійці заходили на позицію, аби почати штурм. Але все одразу пішло не за планом. "Позиції виявились розбитими, а хлопці, яким ми прийшли на допомогу, загинули, -- каже Андрій. – По нас весь час гатили артилерією – касетами, мінометами. В якусь мить я став нібито на чисту землю і почув вибух – під ногами розірвалась "пелюстка" (міна). Став втрачати координацію, побачив, що стопи немає, впав".
А тоді пролунав ще один вибух. Виявилось, Андрій впав на іншу міну, яку, на щастя, повністю закрив вщент набитим рюкзаком на спині. Але від вибуху вкотре зазнав контузії.
"Відчув, що непритомнію, – пригадує. – Зрозумів: якщо не опаную себе, стечу кров'ю. Почав накладати турнікет, але на емоціях розірвав його. Дістав другий, наклав". А тоді доповів по рації: "Я – 300-тий, відірвало ногу, потрібна евакуація".
Побратими перетягнули Андрія в окоп. Та через шквальний вогонь евакуаційна машина змогла дістатись позиції лише через 11 годин. "Я розумів, що через дві години після накладання турнікету постане питання ампутації ноги, – ділиться "Вампір". – Тому регулярно трішки послаблював турнікет, аби відновлювати кровоток".
Зрештою під обстрілами його і ще одного пораненого воїна занесли в медевак. 13 серпня о шостій ранку дістались до стабпункту в Часовому Ярі. Андрій попросив медиків спершу надати допомогу побратимові, якому відірвало ногу і руку. Але виявилось, що серце воїна зупинилось під час евакуації…
Опівдні Андрія привезли в медзаклад Ізюма, де гостро постало питання ампутації всієї ноги. "Тобі пощастить, якщо м'язи залишились у робочому стані", – попереджали хірурги. Бійцю перелили три літри крові, а під час операції виявили, що м'язи набрякли, але працюють!
Того ж дня близько півночі Андрія доправили в Харків. "Все, я відвоювався", – сказав матері, пам'ятаючи лише її номер телефона. Тоді вона з Тетяною приїхала в госпіталь. "Мама до останнього не знала, що я був "на мінусі", – розповідає Андрій. Боєць сказав рідним, що зазнав легкого кульового поранення, замотав ногу, аби приховати ампутацію. Але мама розкрила ногу й розплакалась. А син запевнив, що невдовзі бігатиме!
Через декілька днів бійця відправили в лікарню святого Пантелеймона, що у Львові. "Провели ампутацію ноги нижче коліна – під протез", – пояснює Андрій Жилін. Загалом після поранення він переніс п'ять операцій. Згодом потрапив у НРЦ "Незламні", де проходить реабілітацію.
Фото надало подружжя
"Весь час тренувався, тож коли днями отримав постійний протез, одразу почав ходити. Лікарі й тренери були здивовані, бо це не дуже простий процес", -- ділиться воїн. При тім часто спілкується по відео-зв'язку з донькою. "Він – прекрасний батько, обожнює Діану, а вона – його, – з посмішкою каже Тетяна Жиліна. – Діана -- татова донечка, ще й зовні – його копія!"
Фото надало подружжя
Після завершення реабілітації Андрій Жилін має твердий намір повернутись у частину. "Розумію, що на протезі важкувато брати участь в штурмових діях, – каже. – Але знаю, що зможу нищити ворогів у інший спосіб".
