Він народився і виріс у Маріуполі. Після проходження строкової служби працював слюсарем-ремонтником на “Азовсталі”. Був щасливий із коханою Катериною, з якою виховував сина Матвія. Після початку повномасштабного вторгнення Микола Бурлака став відстежувати дислокації окупантів у місті.
“Військкомати Маріуполя одразу ж розбили “Градами”, тож я вирішив допомагати нашим воїнам, чим зможу, — розповідає. — Оскільки в місті не було світла, води й газу, ми з родичами часто виходили на пошуки потрібного, а дорогою придивлялись до ворожих позицій і передавали інформацію про їхнє розташування українським військовим”.
18 березня 2022 року в будинок, де проживав Микола з рідними, влучила бомба. Із сусіднього під’їзду люди вистрибували з вікон, аби врятуватись. “А в нашому, на щастя, сходи вціліли, тож, виходячи, я прикривав Катерину собою від осколків, — ділиться чоловік. — 20 березня разом із тестем і ще двома маріупольцями пішов за дровами. Раптом почався мінометний обстріл. Ми забігли в будівлю, а вона враз завалилася. Я отримав поранення голови й руки”.
Миколу дістали з-під обвалу, довели до будинку, де рідні обробили йому рани, наклали на ліву руку шину й джгут, перев’язали. А тоді тесть знайшов цивільного, що на автівці виїжджав з Маріуполя з дітьми, той погодився взяти Миколу, який потребував оперативного втручання. На блокпосту машину зупинили кадирівці. “Побачили, що я поранений, ще й взутий у берці. Перевірили документи, а в моєму посвідченні з “Азовсталі” — фото у військовому кителі, яке зробив після служби, — згадує Микола Бурлака. — Назвали мене “натовцем”, пригрозили, мовляв, “щас ми тєбя тут пахаронім”.
Окупанти повезли чоловіка в Новоазовськ. Там пораненому видалили чотири осколки з голови, без наркозу. На лівій руці було перебито кістку, вона трималась на шкірі й сухожиллях, але допомогу не надали. 21 березня маріупольця вивели на вулицю у спідньому, надягли мішок на голову й кудись повезли. Побачивши на лівій нозі та руці татуювання у формі тризуба, сказали, аби на швидку смерть не розраховував. “Іду точіть ножи”, — пригрозив один з ворогів.
“Били щодня, здебільшого по татуюванню, — каже Микола. — Потім кинули в підвал. Через декілька днів на руці розвинулась гангрена”. Полоненого відвезли в лікарню Донецька. “Щось вкололи в кадик і ключицю, але препарати не подіяли, — пригадує маріуполець. — Сказали, аби терпів, і почали відрізати руку наживо. Ще й питали, чи боляче. А я кусав кулак, щоби витримати той страшний біль”.
Миколі ампутували ліву руку на рівні 15 сантиметрів нижче плеча. Невдовзі після цього розвинулась кровотеча, тож йому вдруге зашивали рану — знову без знечулення. Опісля давали якісь таблетки, але від больового синдрому це не рятувало. Зрештою, пораненому перелили два літри крові й літр плазми.
Згодом полонених повантажили в автобус і один з орків сказав українською: “Їдемо додому, до рідної неньки”. Знущався. Українців перевезли в Оленівку. А ще через два тижні їх відправили в 36-ту колонію суворого режиму, що на Луганщині. “Якось у пораненого полоненого, якому не надали допомогу, почалась внутрішня кровотеча. Він помер, — розповідає Микола. — Коли його виносили, ми стали на коліна зі словами: “Герої не вмирають”. Після того почалось: щоранку нас змушували розбирати й виносити надвір свої ліжка, а ввечері — заносити й складати. Ще й постійні прибирання території — мало не зубами треба було вигризати бруд. А в їдальню й звідти ми йшли через шеренгу тих свиней, які били нас палицями. Годували тим, що їжею назвати не можна. Пшонка й перловка на воді, суп з червоної води й капусти, який вони називали борщем, пофарбована вода замість чаю”. За чотири місяці полону Микола Бурлака втратив майже 15 кілограмів.
28 червня його та інших полонених повантажили в “КамАЗ”, сказали, що поїдуть на обмін. “Ми не вірили. Думали, що нас везуть на розстріл, — зізнається Микола. — А потім побачили український прапор і наші номерні знаки на машинах...”
Увесь цей час рідні не знали, де Микола. Вони звертались до так званої “ДНР”, у місцеві лікарні, але щоразу отримували відповідь: “Такова нєт”. 29 червня він подзвонив коханій по відеозв’язку. “Микола був худий, блідий, із синцями під очима, — каже Катерина. — Та головне, що живий і вже на нашій території”. Лише через місяць їй вдалось виїхати з Маріуполя у Запоріжжя, тоді нарешті побачила коханого.
Микола Бурлака пройшов МСЕК, отримав інвалідність унаслідок загального захворювання. До того ж йому не надали статусу військовополоненого. Почав дізнаватись, чому так сталось, адже руку втратив унаслідок мінно-вибухового поранення, будучи в полоні. “Виявилось, що відповідні структури не проводили розслідування, — провадить 25-річний Микола. — Мені видали протез, який швидко вийшов з ладу, ним уже неможливо користуватись. Після полону минуло два роки, а я досі не отримав гарантований державною програмою біонічний протез. Мало того. Моїй коханій та сину відмінили виплати ВПО”. У пошуках роботи Микола Бурлака щоразу отримував відмову, мовляв, працівник без руки ні на що не здатен. Але він вирішив довести, що це не так. І започаткував власну справу. Тож тепер створює вироби з дерева з державною символікою та символікою бойових підрозділів. А вільний час присвячує п’ятирічному сину.
Фото надав співрозмовник
Маріуполець планує вдруге пройти МСЕК, аби домогтись визнання, що втратив руку внаслідок мінно-вибухового поранення. “Я не розраховую на допомогу з боку дежрави. Але боротимусь за відновлення бодай якоїсь справедливості”, — зауважує Микола Бурлака.
