Олег Лутчин родом із села Зимна Вода, що на Львівщині. Виріс у багатодітній родині, потім працював укладальником підлогових покриттів, одружився з коханою Боженою. Подружжя виховувало донечку Вікторію. У лютому 2023 року чоловік приєднався до лав ЗСУ, дитині ще не було й двох рочків. Приблизно місяць проходив навчання на полігоні. Коли оголосили набір у 214-й окремий спеціальний батальйон OPFOR, був одним з перших, хто зголосився. Відтак став штурмовиком.
● Олег Лутчин з дружиною Боженою і донечкою Вікторією. Фото надав співрозмовник
Отримав позивний “Лучик” не лише через співзвучність із прізвищем, але й через свій позитивізм, бо завжди сяє, наче промінчик. А його мама Ірина додає: “Люди казали, що спершу на світ з’явилась усмішка, а тоді — Олег”.
Бійців батальйону відправили в Дружківку, що за 25 кілометрів від Бахмуту. Щоразу перед виїздом Олег писав рідним, що не буде на зв’язку. Попри це, мама щодня писала йому повідомлення: “Доброго ранку, синочку, бережи себе!” Зізнається, мовляв, найважливіше було побачити, що повідомлення прочитане. “Отже, живий”, — з полегшенням видихала пані Ірина.
“Сьомого серпня 2023 року ми отримали завдання утримати оборону в околицях Бахмуту, — розповідає 31-річний “Лучик”. — Ворог вів щільний вогонь з танків, артилерії, безпілотників. Раптом побачив, що в окоп-нору ворожий дрон скинув гранату. Я відштовхнув побратима й відфутболив гранату. Коли вона вибухнула, почали детонувати наші снаряди, що були в окопі”.
Солдат Олег Лутчин зазнав численних осколкових поранень обличчя, правої руки й обох ніг — від пальців до стегон. Одразу наклав турнікети на ноги, але через масований вогонь ворога підмога не могла дістатись позиції. Лише опівночі побратими винесли важкопораненого воїна на ношах. До евакуаційної машини було шість кілометрів. Протягом чотирьох годин вони під обстрілами несли бійця. Зрештою дістались до еваку, який доправив “Лучика” до Костянтинівки. Лікарі попередили бійця про те, що розвинувся турнікетний синдром — тканини відмерли, тож можуть зберегти ноги, але ходити він не зможе. “Сказали, що є варіант ампутації, аби в майбутньому встановити протези, — ділиться Олег Лутчин. — А в мене — маленька донечка, я хочу з нею бігати й бавитись. Тому погодився на ампутацію замість того, аби назавжди бути прикутим до крісла колісного”. Тим часом на серці в матері було неспокійно...
Бійцю провели високу ампутацію — від правої ноги лишилось 10 сантиметрів, від лівої — приблизно 25. Потім доправили до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. “Дорогою попросив у медсестри телефон і зателефонував дружині, — пригадує Олег Лутчин. — Вона вже знала, плакала, запевняла, що не покине мене, що все буде добре й ми зі всім упораємось”.
Мати тоді була за кордоном. Коли дізналася про поранення сина, одразу повернулася до України. Разом із невісткою приїхали до київського госпіталю, куди перевели Олега. Першою зайшла до реанімації. “Від побаченого моє серце розривалось на маленькі частинки, страшенно важко бачити свою дитину в такому стані, — ділиться пані Ірина. — Але я розуміла: він живий, і це головне. Тож мені потрібно боротись, щоби додавати йому сил, а також Божені, яка є круглою сиротою і стала мені четвертою дитиною”.
У госпіталі Олегу знову почистили рани, встановили на них VAC-системи (вакуумні пов’язки), видалили один із осколків у правій руці. Зрештою бійця перевели до лікарні святого Луки у Львові. У воїна розвинулась ниркова недостатність (через значну крововтрату), перестала працювати права легеня (яка зазнала ушкодження внаслідок вибухової хвилі), ще й почалась пневмонія. Тож протягом місяця він був під’єднаний до апаратів гемодіалізу й штучного дихання.
“Я виходила з лікарні в ліс, що поблизу, й вила, як вовчиця, — зізнається пані Ірина. — Тоді збирала себе докупи й поверталась до найрідніших”.
● Олег з мамою Іриною. Фото надав співрозмовник
Згодом воїну провели пластичну операцію для відновлення носа, видалили ще один осколок з руки. Але внаслідок ушкодження нерва перестали функціонувати два пальці. Тож під час чергового оперативного втручання видалили ушкоджену частину нерва, а тоді завдяки реабілітації вдалось відновити функцію руки. Також лікарям довелось провести реампутацію кістки лівої ноги, яка почала випирати крізь м’які тканини, що атрофувались.
Загалом же за цей час Олег Лутчин переніс 27 оперативних втручань, у нього влили 15 пакетів крові — по 250 мілілітрів кожен. “Тепер у мені тече кров багатьох людей”, — з вдячністю каже Олег.
Наразі боєць чекає, поки загоїться рана на нозі, після чого зможе опановувати так звані коротульки — протези на металевих палицях із підніжкою. “Спершу вони будуть дуже короткими, це потрібно, щоби при високій ампутації ніг навчитись тримати баланс, — пояснює Олег. — Згодом протези поволі підніматимуть до мого зросту”. Воїн каже, що чекає на відповідь від медиків Швеції та США, куди подав заявку на виготовлення інтеграційних протезів.
Олег Лутчин займається на тренажерах, грає у настільний теніс, а ще — отримує чи не найважливішу підтримку від рідних. Опісля реабілітації та відновлення планує повернутись до звичного способу життя, сісти за кермо, відновитись на роботі. “Буду волонтерити, бо ЗСУ — то моя родина”, — запевняє боєць.
