Чоловік мешкає у селі Рачин. Дивлячись на нього, і не скажеш, що йому вже сто років. Бо без діла він не сидить ні хвилини. Довгожитель щоранку робить руханку, їздить за кермом та досі порається на городі.
“Іван Петрович — наша гордість, людина, чиєю мудрістю й оптимізмом ми захоплюємось. До речі, він найстарший житель не лише Рачина, а й всієї Тараканівської громади, до якої входить 18 сіл, — розповідає староста села Наталія Андріюк. — А народився він у селі Верба, що на Дубенщині. В їхній родині було восьмеро дітей — семеро братів і сестра. Маленький Іван ходив два кілометри пішки, аби дістатись школи. А щоб не гаяти часу, дорогою розв’язував задачі. Закінчив сім класів. Іван Петрович ще застав часи, коли Рівненщина перебувала у складі Польщі”.
Далі юнак вивчився у Львівському сільськогосподарському інституті. Отримавши диплом, став головним механіком міжколгоспбуду — займався будівництвом ферм у селах. На роботі й зустрів свою кохану Любов, з якою прожили душа в душу понад 70 літ. Три роки тому чоловік овдовів.
“Іван Петрович важко пережив втрату. Він часто переглядає спільні фото, ходить на кладовище до дружини, — зауважує староста. — Подружжя виховало три доньки. Людмила працює в Дубенському училищі. Алла має ступінь кандидатки наук, живе й трудиться в Іспанії, є ще Валентина. Та найбільша втіха дідуся — троє внуків та правнук”.
За словами співрозмовниці, Іван Петрович кожного ранку робить зарядку. Виконує спеціальні вправи не лише для ніг чи рук, а й для вух і очей. Кожну — 36 разів!
“Він — оптиміст і трудівник. Любить пригубити червоного виноградного вина власного виготовлення, — мовить далі Наталія Андріюк. — Але ніколи не зловживав спиртним, не курив. Як на свої літа, почувається добре. Щоправда, носить слуховий апарт, бо недочуває. А ще він увесь час щось майструє. От нещодавно власноруч зробив дашок над гойдалкою біля будинку. Іван Петрович досі їздить машиною, наприклад, до магазину по хліб чи інші продукти. І, не повірите, вміло користується комп’ютером. Також довгожитель порається у господарстві, садить город, найбільше любить вирощувати томати. Доглядає курей, качок, свинку”.
У Другу світову Іван Дворжак воював на Далекосхідному фронті. І ніколи не думав, що на своєму віку знову застане страшну війну.
“Його внук Віктор уже третій рік захищає Україну від російських окупантів. Нині виконує бойові завдання на Краматорському напрямку, — каже староста села. — Тож не дивно, що найбільшою мрією Івана Петровича, як, зрештою, мільйонів українців, є завершення цієї війни нашою перемогою. Ми подарували ювілярові срібну ікону Спасителя. Певна, що Бог почує щирі молитви довгожителя перед нею і над нашою державою врешті буде мирне небо”.
