Він родом з міста Миколаєва, що на Львівщині. Після школи вивчився на автослюсаря, а тоді вирішив здійснити давню мрію — стати військовим. Тож у 18 років підписав контракт і почав службу в Львівському прикордонному загоні. Через три роки повернувся у цивільне життя, працював сантехніком, продавцем. Згодом зустрів майбутню дружину — Дарину.
“Коли почалася велика війна, мій батько приєднався до лав 37-ї окремої бригади морської піхоти, — розповідає Артур Небесний. — Я ж повернувся на службу на початку травня — одразу після дня народження Дарини. Побратими дали мені позивний “Небо”. Брав участь у боях за Кліщіївку”.
Наприкінці січня 2023-го воїн поїхав додому у відпустку й вирішив освідчитись коханій. “Тоді його мама запросила мене до себе. Раптом двері відчинились, зайшов Артур з наплічником і великим букетом червоних троянд. На порозі освідчився, — з усмішкою пригадує Дарина. — Ми розписались, взяли шлюб, ще й відсвяткували цю подію з рідними й друзями”. На весіллі наречена була в білому платті з вишитим червоними нитками корсетом, а її коханий вдягнув вишивану сорочку в червоних тонах. Усі гості теж були у вишиванках.
Опісля “Небо” повернувся на службу, його перевели в комендатуру швидкого реагування “Шквал”. “Ми утримували позиції у Бахмуті й на околицях Курдюмівки. Росіяни застосовували проти нас усі види зброї, у тому числі й артилерію, дрони. Штурмували по декілька разів на день, — каже головний сержант. — Згодом у складі Гвардії наступу “Помста” воював у Бахмутському районі.
У ніч на сьомого лютого разом із двома побратимами вийшли на поле бою, аби евакуювати тіло загиблого. Попри темряву, дісталися місця. Аж раптом я наступив на “метелика” (протипіхотна міна, яку росіяни розкидають з дронів). Пролунав вибух. Впав, спершу відчув тепло в рукавиці, затягнув турнікет на ліву руку. Але встати не зміг. Підбігли побратими, наклали турнікет на праву ногу. Вони розуміли, що на ділянці могли бути й інші міни, тож почали мене відтягувати. Побачив, що стопа тримається “на волосині”.
Через півтори години прибула евакуаційна машина. Спершу пораненого доправили в Костянтинівку. Там він знепритомнів від крововтрати й втоми, адже перед тим не спав дві доби. Після операції Артура перевезли в Дніпро. Звідти зателефонував батькові. “Тато спитав, чи руки-ноги цілі? Пояснив, що в руці є осколки, а на нозі — гіпс”, — згадує воїн. На третій день після поранення “Небо” потрапив до Житомира, тамтешні лікарі провели чергове переливання крові, а тоді констатували: врятувати ногу не вдасться.
“Коли я приїхала, Артура саме повезли на операцію, яка тривала чотири години. Йому ампутували ногу на рівні кісточки, — каже Дарина. — Опісля він був блідим, ще й дуже голодним, адже через операції після поранення жодного разу не їв”. Відтоді дружина весь час була поряд, готувала для коханого, вивозила його на кріслі колісному надвір. А ще вони, як завше, багато жартували.
Загалом Артурові Небесному видалили близько десяти осколків з руки, чистили рани на кінцівках, а торік наприкінці лютого провели реампутацію ноги на рівні нижче коліна. Він переніс десяток операцій і нарешті почав пересуватись за допомогою милиць. А в середині квітня потрапив на реабілітацію до НРЦ “Незламні”, що у Львові. “Спершу займався з фізичним терапевтом — виконував вправи для відновлення м’язів ноги та рівноваги, згодом отримав протез і вже через тиждень почав ходити на ньому, не спираючись на милиці”, — розповідає Артур. Наприкінці травня дружина вручила йому коробочку, в якій лежав позитивий тест на вагітність.
Майбутній батько був певен, що народиться донечка. І ось зранку 31 січня цього року в Дарини почались перейми. Артур поїхав з нею до пологового, де закохані постійно жартували й сміялись, чим неабияк здивували лікарів. У такій теплій атмосфері на світ з’явилась здорова дівчинка вагою 3450 грамів та зростом 53 сантиметри. Щасливі батьки назвали її Домінікою.
Артура Небесного визнали непридатним до служби й він повернувся до цивільного життя. “Працюю продавцем, тож потрібно весь час бути на ногах, — зауважує 25-річний співрозмовник. — Та я справляюсь. Ходжу на протезі по 12 годин щодня, а повернувшись додому, одразу беру донечку на руки”. До речі, подружжя мріє ще про кількох діток.
