Обидва хлопці родом із Завадівки, що на Львівщині. Вони були дуже близькі. Тепер же поховані поруч у рідному селі...
“Ще до початку російської агресії Іван Сакаль став військовослужбовцем. Був морським піхотинцем, пізніше служив у розвідці, — каже Олег Павлик, староста с. Завадівка, двоюрідний дядько покійних. — Наслідуючи брата, Михайло також пішов служити. Воював у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Знаєте, у хлопців троє дядьків — військові, зокрема і я, можливо, вони і взяли з нас приклад. Знаю, що їм обом дуже подобалася служба...”
У 2019 році родину спіткало горе. На Донеччині не стало старшого брата Івана — його важко поранив снайпер. П’ять днів лікарі боролись за Іванове життя, але врятувати військового не вдалось. Боєць помер у госпіталі в Дніпрі, не виходячи з коматозного стану. Йому було 24 роки.
“Після втрати старшого сина мама благала Михайла звільнитись зі служби. Він її послухав і повернувся додому, — веде далі пан Олег. — Опісля пройшов курси барбера (перукаря. — Авт.). Йому дуже подобалось це заняття. Крім того, вступив на заочне навчання в Інститут комп’ютерних наук та інформаційних технологій. також планував одружитись.
Та закінчити навчання не встиг, як і побратися з коханою...” Коли почалась повномасштабна війна, Михайло вирішив йти воювати. Батьки вмовляли його залишитися вдома, але зупинити не змогли. Напередодні мама навіть сховала його військовий квиток. Проте Михайло запевнив її, що піде до військкомату тільки для того, щоб звірити дані. Тож вона й віддала йому документ...
“У військкоматі Михайлу відмовили, оскільки сім’я вже втратила сина, — каже пан Олег. — Тоді він поїхав до Львова, де записався до тероборони. Ще сердився, що довго у місті перебувають, — дуже хотів потрапити на фронт. Михайло рвався в бій, бо прагнув помститися за брата... Коли вже був на передовій, казав матері, що перебуває далеко від фронту, — любив її, не хотів, щоб хвилювалася...”
Коли вже був на передовій, казав матері, що перебуває далеко від фронту, — любив її, не хотів, щоб хвилювалася...
Якось пан Олег поїхав до племінника на Схід, привіз передачу. “Командир тоді розповів мені цікаву історію, — згадує чоловік. — Одного разу він не взяв Михайла на важке завдання, бо ж знав про ситуацію в родині, беріг його. Та після такого племінник два дні не говорив із командиром. Він хотів воювати, хотів захищати свою країну від ворога”. Михайло Сакаль був мінометником. Він загинув під час виконання бойового завдання у населеному пункті Стельмахівка, що на Луганщині. Підірвався на ворожій міні, перебуваючи в кузові автомобіля. Загинув на місці.
Дядько згадує, що старший брат був дуже серйозний, а Михайло — веселий, любив жартувати.
“Обидва були дуже добрі, — каже пан Олег. — Знаєте, з таких, як вони, можна характеристики ідеальних людей писати! Не курили, не пили, займалися спортом, завжди допомагали батькам, були готові підставити плече іншим. Брати Сакалі були правильні хлопці. Знали, за що воюють, вірили в перемогу України й робили все для неї. Ми завжди пишатимемося й завжди молитимемося за наших чудових хлопців”.
