Олена і її чоловік мріяли про дітей, але за станом здоров’я мати їх не могли. Тому в 2014 році вирішили усиновити двох діток. Процес оформлення документів, підготовка та пошук дітей забрав близько року.
“Інспектор соціальної служби нашого району, куди ми звернулися, надав перелік документів для усиновлення й розповів про подальші дії”, — каже жінка.
Кожен із батьків повинен був пройти обстеження у лікарні й отримати медичну довідку про стан здоров’я. Також інспектор перевірив фінансовий стан сім’ї й умови проживання.
“Важливо, щоб дитина була забезпечена комфортним простором, де є зона для відпочинку та ігор. У власній квартирі ми виділили окрему площу під дитячу”, — зазначає жінка.
Далі розпочався етап навчання майбутніх батьків, заняття (їх може відвідувати один з батьків) з психологами та соціальними працівниками державної служби.
“Навчання триває весь день раз на тиждень. Загалом вісім тижнів. Я ходила у п’ятницю, — каже жінка. — Пропускати заняття не можна, бо доведеться починати заново. Батьківство — це, перш за все, відповідальність. І присутність на заняттях може визначити, є ви такими чи ні”.
На цих заняттях для майбутніх батьків моделюють різні ситуації, щоб простежити їхню поведінку. По завершенню навчання лектори дають слухачам довідку, що підтверджує успішне засвоєння курсу, і характеристику на родину. Після цього сім’я, що бажає усиновити дитину, набуває статусу опікуна. Інспектор шукає дитину для батьків.
Олена Твердюк усиновила 4,5-річну дівчинку та 2,5-річного хлопчика, які не були між собою родичами. Після оформлення усіх належних документів і знайомства з дітьми батьки мали ще місяць зустрічатися з ними на території дитячого будинку — так би мовити, встановлювати контакт. Лише після цього можна було повезти малечу до нового дому.
“Ми з чоловіком самі для себе зруйнували багато міфів про усиновлення. Зокрема, про те, що без знайомства це майже нереально, що потрібно давати хабарі в державні структури. Виявилося все набагато простіше, — каже Олена. — Ми вивчили законодавство і без допомоги юристів та адвокатів змогли пройти всі етапи”.
Далі почався важливий процес адаптації дітей у новій сім’ї. Із сином проблем не мали. А от із донькою батькам було непросто.
“Дівчинка приїхала зі страхом темряви, і разом ми його долали: ставили “нічники”, читали перед сном казки. Був період, коли донька гризла нігті через стрес. Сказати “не гризи!” не допоможе, тому ми працювали ще й з психологом, — згадує жінка. — Тепер я дивлюся на фото, зроблені одразу після усиновлення, і бачу, як наші діти змінилися. Особливо старша — донька. Вона відкрилася, розслабилася, стала довірливішою. Вже немає переляканих оченят, у дитини — впевнений погляд”.
У собі батьки також помітили зміни, відколи у них з’явилися діти. “Діти дуже люблять малювати, ліпити, і виявилося, що я теж, — усміхається Олена. — Тепер ми це робимо разом”.
ДО РЕЧІ
Майже 1,2 тисячі дітей усиновлено в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Такі дані наводить сервіс моніторингу реєстрів “Опендатабот”. Лідерами за кількістю усиновлень стала Житомирська область, Дніпропетровщина і місто Київ.
