Після повномасштабного вторгнення разом із чоловіком взяла до рук зброю і стала на захист країни.
Колишня телережисерка має п’ятеро дітей: дворічну Соломію, восьмилітню Варвару, тринадцятирічного Віталія, а також 22-літню Поліну й 26-річну Анастасію. 24 лютого вивезла їх та своїх батьків у село на Київщину. Сама ж далі займалася благодійною допомогою. Тим часом село зайняли окупанти.
Понад три тижні жінка робила все, аби визволити своїх найрідніших — насамперед наймолодшу Сольку, яка тоді була на грудному вигодовуванні й вперше на такий тривалий час залишилася без матусі. Леся каже, саме тому вирішила вступити до лав ЗСУ разом із чоловіком. Він, до речі, з Донецька, поїхав з рідного міста з початком російсько-української війни.
Зрештою, місцеві домовилися з окупантами, що ті дадуть людям змогу покинути село. Без телефонів та речей. Порадившись із батьками, на такий крок відважились і діти Лесі Литвинової.
“Зв’язок із ними на якийсь час зник, — ділиться жінка. — І тут я бачу в новинах, що мирні люди намагалися вийти, а росіяни стали стріляти, є загиблі й поранені. Три години невідомості були найстрашнішими в нашому житті... Але потім діти зателефонували! Ми з чоловіком навіть відпросилися у командира роти, аби приїхати і побути поруч з дітьми.
Уже наступного дня я зібрала найнеобхідніше, і ми вирушили на вокзал. У мене безперестанку лились сльози, адже не знала, коли знову побачу своїх дітей. Вони поїхали до моїх друзів у Луцьк, разом з бабусею і дідусем... Найменшу Соломію нині найбільше доглядає її 13-річний брат. Він їй і за маму, і за тата. Старші діти навчаються. Наша сім’я дуже згуртована, всі підтримують одне одного”.
Подружжя Литвинових служить в інженерно-саперному взводі 207-го батальйону тероборони ЗСУ. Перший місяць були у стрілецькій роті. Потім її розформували.
“Служимо з Владом разом в одному підрозділі, — каже киянка. — Тут усі рівні, не має якого особливого ставлення до жінок. Потрібно копати? Я копаю. Потрібно піднімати важке? Я підіймаю. На війні я — військовослужбовиця, як і всі інші.
Сапери — це не піхота, яка весь час в бою або в окопі. У сапера є певне завдання, яке треба виконати: або замінування, або розмінування, або перевірка території на безпечність проходження інших груп. Коли спокійно, ми багато читаємо, тренуємося, переймаємо досвід.
Найважче ж на службі — не бачити дітей. За весь час повномасштабного вторгнення я провела з ними сукупно тиждень”.
Леся Литвинова до війни і сьогодні мріє лише про одне: аби українці жили щасливо та вільно. А після перемоги України у війні жінка хоче повернутися працювати у благодійний фонд та допомагати іншим.
